Боляче пам’ятати, неможливо забути
Квітень тішив теплом, а на початку травня раптом похолодало — два дні навіть сніг сипав. Наближалися святкові вихідні.
— Вирішила поїхати на могилу до мами. Давно не була, — сказала Марія доньці напередодні свята.
— Надовго? Зупинишся у родичів? — запитала Оленка.
— Родичі… — Марія замислилась. — Мама рано пішла. Батька не пам’ятаю. Братів і сестер у мене не було. У тітки Наді зупинюся. Вона в нашій квартирі живе. Хотіла подзвонити, попередити, та номера не зберегла. А може, в нього й не було. Не думаю, що вона кудись поїде. Взагалі, хотіла туди й назад одного дня встигнути, — відповіла Марія.
— Можна я з тобою поїду? Я ж ніколи не була в твоєму рідному місті.
— Думала, у тебе плани на свята, тому й не пропонувала. Поїдемо. Удвох веселіше, — зраділа Марія. — Ти там жила до трьох років. Не пам’ятаєш?
— Ні. — Оленка на мить задумалась і похитала головою.
— Тітка Надя колись до нас приїжджала. Ти вже велика була. Коли дізналася, що я не збираюся повертатися, попросилася жити в нашій квартирі. Вона завжди мріяла вирватися з села. Я тоді їздила з нею, допомагала прописатися. Ось у неї, якщо не встигнемо, і переночуємо.
Ранком вони вирушили на вокзал. Чекаючи на автобус, Марія оглядалася. Впізнала кілька знайомих облич, але ті не підійшли. Та й вона сама вже не змогла б пригадати, хто це та як звуть. У автобусі народу набилося повно, місця ледь знайшли.
— Хвилюєшся? Все ж таки зустріч із минулим, — спитала Оленка, нахилившись до мами, коли вони вмостилися на сидіннях.
— Минуле буває не лише світлим, — зітхнула Марія. — Було в ньому й таке, про що не хочеться згадувати.
— Ти про батька?
— І про нього теж. Давай не зараз, — різкіше, ніж треба, обірвала вона.
— Гаразд, — Оленка відкинулася на спинку й задумалась.
Автобус рушив. Монотонний гул двигуна колихав. Оленка дрімала, схилившись на плече.
Марії позаздрило. Вона дивилася у вікно на миготливі дерева. Заснути не виходило, як не намагалася. Занадто тривожилася. Стільки років вона ховала спогади в найглибшомуІ тоді Марія взяла Оленку за руку, міцно стиснула її пальці, наче в цьому дотику знайшла остаточне виправдання всім своїм болю, страхам і тим рокам, що пройшли не так, як мрілося.
