Дороге задоволення
Лесю, знову? Скільки можна? Я вже працюю тільки на твого кота!
Кіт, якого Леся намагалася засунути у переноску, таки вирвався з її рук, впав на підлогу й миттєво заховався в куток коридору, протяжно та тужно виючи. Судячи з його вигляду, кіт, якого Леся ще давно назвала поетичним імям Сковорода, явно збирався дорожче “продати” своє, на думку Олега, нікчемне котяче життя.
Давно, бо Сковик, як ласкаво кликала його Леся, жив із нею вже понад десять років. Скільки було років самому коту вона не знала точно. Вона принесла його з вулиці. І зовсім не кошеням. Тоді він був уже дорослим, хоч і ще молодим, як казала Лесина мама у ветеринарній клініці.
Туди Ганна, мама Лесі, летіла разом із донькою, міцно тримаючи у старенькій ковдрі загорнутого кота.
Спасіть його!
Де ви такого знайшли? молода ветлікар знехотя зиркнула на Сковороду. Це ж дворовий кіт!
Яка різниця? Мій от і все! Допоможіть, бачите ж біда! Ви що, чекаєте на якусь іншу гривню в гаманці? Хіба мої гроші гірші від тих, що приносять за породистих?
Ганна у той момент була така різка, що ветеринар вирішила з нею не сперечатися. І зробила правильно.
Ганна Сергіївна Вербиця жінка напрочуд уперта. А що? Життя змусило! Спробуй сама підняти дитину рік за роком без чоловіка, турбуючись ще й про двох літніх батьків! Та все це на мізерну зарплату вихователя у дитсадку… Не такі вже й зуби виростуть!
Встояти за себе Ганна вміла, як ніхто, але разом з тим була доброю людиною. Любила дітей і котів, а деколи й собак, яких з дитинства чомусь побоювалась.
Вона не давала спуску нікому: ні сусідкам у дворі, ні батькам вихованців, ні випадковим прохожим, які вбачали у ній легку здобич. Але робила це так, що всі дивувались без крику, спокійно знаходила потрібний аргумент, котрий змінював весь хід розмови. Через хвилину люди, що ще нещодавно лаялися, уже ділились із Ганною своїми клопотами. Їй лишалося кивати, співчувати та слухати. Деколи це закінчувалося щирою подякою і вибаченнями.
Як це працювало й сама не знала. Просто слухала, а не перекрикувала співрозмовників. Може, тому й вдавалося.
Та цей її дар був однобокий Ганна могла порозумітися з будь-ким, окрім близьких.
Чоловік втік від неї через тиждень після весілля. Мати потім жартувала, мовляв, довго ще тримався.
Боліла ця думка, але Ганна погоджувалась: із такою незграбою, як вона, сімю не збудуєш. Недаремно колишній чоловік, йдучи, кинув їй зі сміхом:
Та яка з тебе жінка?..
Ганна переживала, та згодом дізналася чекає на дитину. І зраділа. Жінка ж, які там балачки! Чоловіки ж не народжують.
Лесю Ганна чекала більше, ніж Нового року чи власного дня народження. Свята в її скромному житті були рідкими, а тут таке!
Мама Ганну не підтримала:
Для чого це тобі, доню? Тягар! Ти молода, гарна, є ж якісь перспективи, а народиш все, доведеться на гречці сидіти! Та й дитину свою на те ж приречеш! Діти дорога розкіш, Лесю! Зараз не розумієш, та згодом збагнеш!
Мамо, а ми як жили не так?
Отож! І що із того?
Ганна ретельно все обдумувала. Вперше серце противилось очевидному. Варто було уявити, що не буде дитини, як гнітюча темрява огортала її. Як можна відмовитись від того, шо вже живе в тобі? Вона немов боронила не тільки малюка, а й себе, свою цілісність та майбутнє.
Роздуми обірвала бабуся. Завітала в місто у святковому хустці й сказала:
Рішися, доню! Я допоможу!
Ба, а як же дід? Сам лишиться у селі!
Наталочко, часом і сам впорається. А ні заберемо до себе.
Її сверток улюблений, вишитий рушник, який Ганна пізнала одразу.
Згадуєш? Розгорни!
Стільки грошей Ганна не тримала ні до того, ні після.
Дід хату продав. Через село дорогу будуватимуть, ділянки дорогущі. Ось тут і все, що назбиралось. На квартиру вистачить, а далі сама!
Ба, не можу
Можеш, Лесю! Не сперечайся!
Цей сверток став краплею, що переповнила чашу суперечок з мамою та так і не змогла змиритися, що Ганні дістались і підтримка, і окрема квартира.
Та Ганна ні в чому винна не була: не гуляла, не робила дурниць. Вагітна від чоловіка це ж нормально! Як казала бабуся: Коли не витягли, то винні обоє!
За квартиру бабуся добряче поторгувалась: вибрала чотирикімнатну у старому фонді, але не біда бригада веселих хлопців під її чуйним керівництвом усе до ладу довела.
Не даремно роками на базарі торгувала, сміялась бабуся. Не так важко виростити ту ж картоплю, як продати її вигідно!
Ганна вперше зайшла у свою кімнату, де вже стояло дитяче ліжечко, і заплакала.
Та не плач, доню! Радій! висушила їй сльози бабуся і вигнала на кухню освоювати нову плиту.
Леся народилася трохи раніше терміну, але все обійшлося. Дівчинка росла міцною, дивовижно чутливою; не дивно, що Ганна вирішила з дочкою буде інакше, ніж з нею самою.
Бабуся для тебе рідніша стала! Я тобі вже й не мати? дорікала мама.
Мамо, хто тобі заважає? Тільки не сварись! Лесі страшно.
Страшно?! Чому?!
Мамо, ти кричиш…
Та найболючіше було те, що найдорожча людина не хотіла чути її зовсім.
Побачимо, як заспіваєш, коли твоя донька з тобою так буде…
Не буде! несподівано твердо відповідала Ганна.
Бачиш, я тебе розбалувала! Ось і маєш…
Дякую, мамо! спокійно казала Ганна. Тепер точно знаю, як не треба робити. Спасибі за урок!
В голові лишалася лише одна думка: Я буду іншою мамою.
Сказати легко, зробити важче. Ганна не була впевнена у своїх батьківських методах; Леся ж мала сильний характер: знала, чого хоче, і добивалася по-своєму.
Мамусю, можна цукерку?
Лесю, після обіду!
Навіть одну не можна?
Не можна.
Добре, тоді після обіду дві, якщо зїм обід!
Ганна сміялась, але таки давала їй дві цукерки після порожньої тарілки.
Так з дрібниць формувався характер Лесі.
Вона швидко зрозуміла сварки нічого не вирішують, і навіть бабусю вміла примирити:
Бабусю, не злись! Це так негарно, а ти ж найгарніша! Усе виправимо! проводила пальчиком по лобі, мов розгладжуючи зморшки.
З часом усе владналось. Ганна працювала, а бабуся з дідом, який зрештою теж переїхав у місто, доглядали Лесю.
Справжня біда прийшла, коли захворіла бабуся. Лікарі нічого не обіцяли, та Ганна й сама усе розуміла.
Ба, може до Києва поїдемо?
Навіщо? Нізащо. Я ж своє віджила. Лиш вас жаль, і діда не кидай…
Що ти кажеш!
Не слухай мене, дитино…
Саме в той час Леся принесла додому кота.
Того дня, коли зявився Сковорода, Ганна ледь не втратила дочку: Леся від школи йшла додому і зникла. Дід, що поспішав назустріч, не зустрів її.
Шукали всі: учні, батьки, Ганна, дід, навіть бабуся…
Та Леся повернулася сама, вся в сльозах, притискаючи знесилене кошаче тіло.
Тобі не боляче?
Мамо, йому боляче, не мені!
І Ганна помчала до ветклініки.
Дорогою зрозуміла у них буде кіт. Леся його не віддасть.
На щастя, собаки, з якими боролися сантехніки у підвалі біля школи, не пошкодили кота надто сильно. Трохи покусаний, змучений, проте цілий. Після огляду лікарі вручили Сковороду Ганні.
Тримайте. І зробіть щеплення, як видужає! Не кажіть, що домашній, а паспорту нема…
Ганна ахнула, глянувши на рахунок:
За такі гроші можна й породистого купити, пробурмотіла, але сплатила.
Вдома обчислила бюджет: до кінця місяця не вистачає. Ще потрібно купити ліки і для бабусі, і для кота, а через тиждень у Лесі день народження. Подарунків у дитинстві Ганна майже не мала, тож прагнула, щоб у доньки свята були радісними.
Можна я попрошу, мам? Леся пошепки запитала і обняла маму.
Що, сонечко?
Не треба подарунка. Можна кота залишити? Це і буде мій подарунок…
Ганна подивилася на сірий клубок, що спав біля її ноги, і погодилася. Сковик виявився вдома спокійним, жвавим, дуже привязався до старих, майже не відходив від бабусі.
Більше того дивним чином сколихнув застигле життя.
Ганна зрозуміла годі виживати на мізерну зарплату і дві пенсії. Вона таки наважилась змінити життя: пішла з дитсадка, влаштувалась нянею у пристойну родину (за порадою подруги) і врешті пожаліла тільки про одне не змінила це раніше.
Відтоді роботи їй вистачало, і з кожною сімєю зростала й довіра, і оплата. Всі казали: Няня Ганна то справжня знахідка!
Вечорами вона чесала Сковикові вухо:
Дякую, друже. Якби не ти…
Кіт муркотів, торкався лапою її долоні і поглядав на Лесю. Старшу хазяйку любив, але завжди був біля молодшої. За виключенням годин спілкування з бабусею решта часу Сковик тільки з Лесею.
Він сидів біля неї під час уроків, допомагав робити домашку, був поруч, коли Леся тихо плакала під дверима бабусиної кімнати прощаючись з тією, кому завдячувала життям.
Був, коли згодом пішов дід.
Був, коли Ганна несподівано зустріла добру людину, котра побачила у ній те, чого інші не бачили, і зрештою вийшла вдруге заміж. Чоловік Ганну обожнював, ні в образу не давав, навіть тещу розтопив віддав у її користування автомобіль зі своїм водієм.
Тепер мама Ганни з осанкою королеви випливала з підїзду з розсадою і казала сусідкам:
Зять приїхав. Везе мене на дачу.
Леся, вже студентка коледжу, обрала самостійне життя й залишилась жити у тій же квартирі.
Сюди й привела обранця Олега.
Ого, Лесю, у тебе тут… як у замку!
Не вигадуй!
А це що таке?
Шиплячий клубок вилетів з кімнати і кинувся до Олега, який перелякано застрибав по квартирі, ухиляючись від Сковика.
Забери його!
Леся притримала кота, але з Олегом вони так і не здружилися.
Кіт не терпів хлопця, а той його також. Ганяв Сковика при кожній нагоді так, щоб Леся не бачила.
Минув рік, Леся з Олегом одружилися, але щось між ними зламалося. Ті самі слова, які Ганна колись чула від чоловіка, тепер звучали у Лесин бік:
Що ти за господиня? Це борщ? Це так… червоний компот! Готувати не вмієш! Яка ж ти жінка?!
Леся не була непутящою, адже борщ готувати її навчала ще бабуся, коли їй було лише десять. Та справа не у борщі. Олег не мав до чого чіплятися, поки не почав бурчати через кота.
Що з ним? побачивши рахунок із ветклініки, Олег був у шоці. Я стільки на себе не трачу! А це ж просто клубок шерсті!
Олеже, Сковик не шерсть! Він член родини!
Якої? Моєї? Не треба мені таких родичів навіть безкоштовно!
Що ти таке говориш?
Що чув! Ще раз і я сам його виставлю!
Леся, яка щойно дізналась, що буде мамою, промовчала. Але Сковорода, вже в поважному віці, ранком знову не справився з лотком довелося ще раз нести його до лікаря. Саме цим вона займалась, коли повернувся Олег.
Олег завжди дбав про здоровя: правильно їв, бігав, переконував Лесю здоровя найцінніше.
Почувши, що кота знову треба лікувати, Олег з роздратуванням викинув кросівок об стіну:
Досить! Вистачить мені тринькати купу грошей на кота! Геть його з мого дому!
Тільки разом зі мною! Леся вперше не стрималась.
То разом! Терпіти не можу більше! Чого я повинен це зносити!
Щось остаточно змінилося між ними. Леся зрозуміла: триматися за такий шлюб, щоб дитині була повна сімя, більше не хоче.
Вона нічого не казала, просто витягла ключі з кишені його куртки й дала йому. А потім спокійно сказала:
Я чекаю на дитину. Не можу хвилюватися та сваритися. Кіт це розуміє. Ти ні. Іди, будь ласка. Як заспокоїшся поговоримо. Але разом ми вже не будемо. Якщо ти так просто готовий позбутися живої істоти, яка більшість життя була поруч, то що буде, коли я тобі набридну? Моє життя, мої почуття тебе не турбують. Все, йди. Забереш речі потім. Я зараз веду кота до лікаря. Він страждає, і я за нього у відповіді. Так треба.
Олег не сперечався. Мовчки зібрав документи, куртку, грюкнув дверима.
Леся знала: її слова про дитину пролетіли повз. Йому було важливіше позбутися кота.
Вона поставила переноску на підлогу, дочекалась, поки Сковик спокійно зайде в неї і спитала:
Готовий? Їдемо! Час все змінити, починаємо з твого здоровя.
Кіт одужав. Віком уже був старенький й Лесі ще не раз доведеться тягти його в клініку, але той й надалі дозволятиме маленькій ручці Тетяни, доньки Лесі, чіпати свій пухнастий хвіст.
І не буде у Тетянки кращої няньки: котяча лапа легко вкладатиме її спати, пригортатиме до подушки…
Леся думатиме назвати доньку Ганною, але мама переконає дати їй інше імя:
Порадься з Олегом. Це ваша дитина. Жити не будете разом, але ця дівчинка завжди з вами. Ви стільки зробили задля видимості добрих стосунків… Прийшов час зробити щось справжнє, хоч це й буде важко. Заради дитяти варто.
Леся дослухається. Чим вразить Олега:
Дивно… Не помічав у тобі жіночої мудрості.
Отже, виросла. Ти як?
Дякую, чесно. Що не поставила своє впертість вище за інтерес дитини. Я допоможу.
Він слово тримає.
І маленька Тетянка житиме “на два будинки”, не розуміючи, чому у світі дорослих так заведено. У неї дві ліжечка, два улюблених зайці, дві бабусі Ганна й Валя, а любов одна на всіх.
І саме ця проста, важлива істина Тетяна донесе до кожного, як у дитинстві робила Леся: обєднає, змусить забути образи.
І тільки старий кіт знатиме правду про цю дівчинку але ніколи її не розкриє. Не тому, що не міг говорити, а бо сенсу не буде.
Бо й так усім ясно: якщо мати-кішка лагідна і кошенята будуть такі самі.
А у маленької Тетянки все з тим було гаразд. Прийде день: вона сама дасть світові нове життя, пригорнеться до ліжечка маляти, поводить пальчиком по щічці так, як її мама і бабуся, і прошепоче:
Привіт, моя зірочко… Я так тебе чекала.
Життя це не про те, скільки ти ділиш, а про те, скільки любові зміг подарувати іншим.
