Нічого я не знала про неї до сьогодні. Ну не в дитячий же будинок її віддавати. Вона моя донька, — промовив чоловік.
Марія готувала вечерю і наспівувала. Нарешті вона зрадує Тараса. Вони прожили разом десять років. Спочатку не поспішали з дитиною, їм було добре вдвох. Марія хотіла попрацювати, набратися досвіду.
Вона мріяла про роботу у престижній компанії й обіцяла, що не планує дітей найближчим часом. Робота гарна, з перспективою кар’єрного зростання. Марія добре себе зарекомендувала, їй обіцяли підвищення. Зарплата пристойна, і декретні були б непогані, тепер можна подумати про дитину. Та не тут-то було. Проходила обстеження — з нею все гаразд, і з Тарасом теж.
— Терпіння, — сказала лікарка. — Так буває. Ви багато працювали, витрачали сили й нерви. Розслабтеся, не зациклюйтеся на дитині. Просто живіть, більше відпочивайте, усе буде добре, — посміхнулася вона і призначила Марії вітаміни.
Нарешті вона завагітніла. Спочатку не повірила, подумала — помилка. Купила ще два різних тести, але дві смужки незмінно з’явилися й на них. Вона витримала ще тиждень, далі не могла — пОчікуючи на Тараса, вона несвідомо торкалася живота, де вже тліло нове життя, і не підозрювала, що зараз у двері увійде не лише чоловік, а й їхнє минуле — у вигляді десятарічної дівчинки з очима, повними страху й упертісті.
