Ганна Олександрівна зупинилася біля під’їзду, перевела дух. Торбинки з продуктами тяжіли, а підніматися на п’ятий поверх без ліфта ставало все складніше. Сімдесят три роки – це вам не жарти, хоча вона ніколи в цьому не зізнавалася.
“Тіто Ганно!” — почула вона знизу. — “Зачекайте, я допоможу!”
Ганна Олександрівна обернулася — то піднімався сусід із третього поверху, молодий хлопець, Святослав, займався чимось із комп’ютерами, постійно у навушниках, але чемний.
“Не треба, я сама”, — різко відповіла вона, притискаючи торбинки до себе.
“Та годі вам, тіто Ганно! Мені ж по дорозі”.
Святослав простягнув руку, але вона одвернулася.
“Кажу ж, не треба! Сама донесу!”
Хлопець зніяковіло завмер.
“Ну… добре. Як скажете”.
Він пройшов повз і зник у сходах. Ганна Олександрівна глянула йому вслід з досадою. Знайшовся доброхот! Потім ще розказуватиме, яка в неї слабка стара сусіда.
Піднімалася повільно, зупиняючись на кожному майданчику. Торбинки дійсно були важкі — купила всього на тиждень, щоб зайвий раз не бігати. Але в цьому нікому не зізнається.
Нарешті дісталася до дверей. Ключі, звичайно ж, на дні сумки. Поки шукала, один пакет випав — яблука розкотилися по сходах.
“От халепа”, — буркнула вона.
Двері сусідньої квартири відчинилися.
“Ганно Олександрівно? Що трапилося?” — визирнула Ірина Василівна, пенсіонерка з четвертого.
“Нічого, пакет розірвався”, — відповіла Ганна, збираючи яблука.
“Ой, давайте допоможу!” — Ірина Василівна вискочила у шльопанцях. — “Ви ж сама від магазину тягнулися? Треба було подзвонити, пішли б разом!”
“Не потрібна мені ваша допомога!” — Ганна різко підвелася, стискаючи яблука. — Сама впораюся.
“Та що ви така горда? Ми ж сусіди!”
“Мені не потрібна ваша турбота!” — майже скрикнула Ганна і швидко зачинила двері.
У квартирі було тихо і прохолодно. Вона поставила торбинки на стіл і сіла. Руки тремтіли від втоми.
Чого всі лізуть? Жила ж сама стільки років — і нічого. А тепер кожен лізе з “допомогою”.
Розкладала продукти: хліб, молоко, ковбаса, консерви. На м’яса не вистачило, але не страшно. Головне — аби ніхто не смів сказати, що вона не може самостійно про себе подбати.
Задзвонив телефон. Дзвонила донька з Києва.
“Мамо, як справи?” — голос Наталки звучав турботливо.
“Все добре”, — відповіла Ганна, намагаючись говорити бадьоро.
“Може, знайти тобі когось на підмогу? Прибирати, у магазин сходити…”
“Навіщо? Я що, непрацездатна?”
“Та ні, мамо, просто полегшило б тобі”.
“Не треба мені ніякої підмоги! Сама справляюся!”
“Мамо, тобі ж уже сімдесят три…”
“І що? Одразу на смітник?” — голос затремтів.
“Та про що ти? Я просто хочу допомогти!”
“Мені не потрібна ваша допомога! Набридло вже!”
Вона кинула трубку. Серце калатало.
Світлини на стінах — весілля з покійним чоловіком, маленька Наталка, сімейні свята. Колись вони тішили, а тепер лише нагадували про минуле.
Телефон дзвонив знову. Вона не підходила. Не хотіла нікого чути.
Але дзвінки не припинялися.
“Та годі вже!” — схопила трубку.
“Мамо, ти що кинула слухавку? Я перелякалася!”
“Нічого не сталося. Просто не хочу говорити”.
“Слухай, може, переїдеш до нас? У нас кімната вільна після того, як Олег одружився. Будеш із внуками”.
Ганна відчула, як у горлі стиснуло.
“Я нікуди не їду. Тут мій дім”.
“Але ти ж там сама…”
“Ще не розвалилася!”
“Мамо, чому ти так? Я ж піклуюся!”
“Не треба мені вашої турботи!” — вигукнула вона і вимкнула телефон з розетки.
На вулиці вечоріло. Діти гралися, матусі гуляли з колясками. Життя йшло своєю чергою.
А вона сиділа в пустій квартирі й злилася на весь світ.
Чому всі вважають її безпорадною? Так, повільніша стала, швидше втомлюється. Але хіба це привід для жалю? Чому не можна просто залишити її у спокої?
Згадала, як нещодавно Ірина Василівна пропонувала разом готувати.
“Нащо окремо?” — казала вона. — “Зваримо разом, поділимо. І дешевше, і веселіше”.
Ганна тоді відмовилася. Боялася бути комусь зобов’язаною. А що, як потім Ірина хвалитиметься, що годує бідну стару?
Або от той Святослав. Минулого тижня наполегливо пропонував донести сумки. Вона ледве не відгрубила йому. Невже він справді хотів допомогти?
Ганна похитала головою. Ні, не може бути, щоб усі навколо були такі добрі. Напевно, у кожного свій інтерес.
Ввечері виявилося, що молоко зкисло. Проковтнулося в торбинці, поки вона піднімалася. Тепер знову йти в магазин.
На дворі вже смеркло. Вона не любила виходити в темряві, але вибору не було.
Черга в магазині. Попереду молода мати з дитиною. Малюк ридав, люди бурчали.
“ДайтеВона несподівано зробила крок вперед, простягнула руки й сказала: “Дайте, я потримаю малятко, а ви розрахуєтесь,” — і раптом відчула, як щось давно забуте, тепле й добре, знову проснулося в її серці.
