— Досить скиглити — дій!
— Оленко, ну скільки можна! — роздався з коридору голос сусідки. — Знову реветься? Через стіну чути! Що цього разу трапилось?
Олена витерла сльози рукавом халата та неохоче відчинила двері. На порозі стояла Марія Іванівна, тримаючи пакет із паляницями.
— Та все як завжди, тітонько Маро… Знову на роботі начальство… — почала було Олена, але сусідка рішуче зайшла до квартири.
— Досить плакати, дівчино! — відрізала Марія Іванівна, ставлячи пакет на стіл. — Скільки тобі років? Сорок три? А поводишся як школярка! Сідай, чай питимемо й говоритимемо, як люди.
Олена покірно пройшла на кухню. Марія Іванівна, незважаючи на свої сімдесят шість, була жвавішою за багатьох молодих. Енергійна, з прямою спиною і гострим поглядом, вона не терпіла скарг і жалю до себе.
— Розказуй, що там у тебе знову сталося, — наказала вона, вмикаючи чайник. — Тільки без сліз, коротко.
— Та розумієте, тітонько Маро, — Олена сіла на табурет, згорбившись, — директор сказав, що мене можуть звільнити. Економлять на зарплатах, а я працюю бухгалтером лише два роки. Стажу мало, ось і під скорочення першою потрапляю.
— І що ти робиш? — запитала Марія Іванівна, дістаючи з шафки чашки.
— Що я можу зробити? Чекаю, поки звільнять. Резюме написала, але кому я потрібна у мої роки? Молодих повно. Та й досвіду особливого немає…
— Стій! — Марія Іванівна різко обернулася до Олени. — Ось у цьому і твоя проблема! Ти відразу здаєшся, навіть не спробувавши щось зробити. Думаєш, директор від хорошої житті людей звільняє?
— Але що я можу…
— Можеш багато! — перебила сусідка. — Скільки років я тебе знаю? Ти розумна дівчина, акуратна, відповідальна. Пам’ятаю, як ти свою маму до останнього дня доглядала, не скаржилася. А тепер через якесь звільнення в паніку впала.
Олена хотіла заперечити, але Марія Іванівна вже розливала чай.
— Слухай сюди, — продовжила вона, сідаючи навпроти. — Мій чоловік, царство йому небесне, все життя на фабриці працював. Коли фабрику закрили, йому було п’ятдесят дев’ять. Теж думав, що все, кінець, кому старий потрібен. А я йому кажу: досить скиглити, роби щось! І знаєш що? Пішов у майстри до приватника, потім свою майстерню відкрив. До самої пенсії людям допомагав, техніку лагодив.
— Але це ж чоловік, — зітхнула Олена. — А я…
— А що ти? — спалахнула Марія Іванівна. — Руки є? Голова на плечах? То чого ж ти як розмокла ковбаса поводишся?
Олена замовкла, механічно перемішуючи чай ложкою. Марія Іванівна, звичайно, права. Але як пояснити цей страх, цю невпевненість, яка накатує щоразу, коли треба щось вирішувати самостійно?
— Тітонько Маро, а ви… ви ніколи не боялися? — тихо запитала Олена.
— Боялася, звичайно! — засміялася жінка. — Хто не боїться? Коли чоловіка на війну проводжала, думала, з розуму зійду від страху. Коли дітей народжувала, теж страшно було. Але страх — це нормально. Головне — не дозволяти йому керувати тобою.
— Не знаю, не знаю… — похитала головою Олена. — Мені здається, я нічого не вмію, крім як папери перебирати.
— Дурниці! — махнула рукою Марія Іванівна. — Пам’ятаєш, як ти мені комп’ютер налаштувала? А сусідці з п’ятого поверху податки допомагала рахувати? І скільки разів ти мені різні договори пояснювала, коли я дачу продавала?
Олена задумалася. Справді, вона часто допомагала сусідам розбиратися з документами, розрахунками, податками. Люди зверталися до неї по пораду, дякували…
— Так, пам’ятаю, — повільно сказала вона. — Але це ж не робота…
— А чому не робота? — обурилася Марія Іванівна. — Людям потрібна допомога, ти вмієш допомагати. То чому б не створити свою справу?
— Свою справу? — перелякано перепитала Олена. — Та що ви, тітонько Маро! Я ж не підприємець!
— А хто підприємець? — усміхнулася сусідка. — Думаєш, вони з неба впали? Усі з чогось починали. Ось моя племінниця Катруся — була секретаркою, а тепер свій салон краси тримає. Починала вдома, пару сусідок стригла, а тепер у неї три майстри працюють.
— Але це ж зовсім інше… — почала було Олена, але Марія Іванівна її перебила.
— Зовсім не інше! Принцип той самий: побачив потребу — задовольнив. Ти ж бачиш, як люди мучаються з цими паперами, довідками, податками. Усі бігають, не знають, куди звернутися. А ти могла б їм допомогти.
Олена мовчала, обмірковуючи слова сусідки. Справді, скільки разів вона чула скарги знайомих на бюрократичні клопоти, на необхідність заповнювати незрозумілі форми…
— Але як почати? — невпевнено запитала вона. — Ліцензії, дозволи потрібні…
— Почни з малого! — енергійно махнула рукою Марія Іванівна. — Оголошення в під’їзді повісь: допоможу з документамиОлена подивилася у вікно, де світився перший зимовий сніг, і раптом зрозуміла, що страх уже не тримає її за горло, а навпаки, стає крильми для нових починів.
