– Знову ця скажена музика! – гримнула Віра Петрівна, б’ючи кулаком по батареї. – Пів на другу ночі, а вони там концерт влаштували!
– Мамо, заспокойся, – зітхнула донька Олеся, не відриваючись від телефона. – Завтра поговориш із ними.
– Та скільки ж можна говорити! Місяць терплю цих… цих… – вона махнула руками, шукаючи слів. – Наче ті шизофреніки!
– Мамо, не кричи так. Розбудиш Мар’янку.
– А хай прокидається! Хай знає, в якому домі живе! – Віра Петрівна підійшла до вікна й розчинила його. – Гей, ви там, згори! Годі верещати!
З вікна третього поверху висунулася збентежена голова молодого хлопця.
– Бабусю, самі не кричіть! Люди сплять!
– Яка я тобі бабуся, дурню! – спалахнула Віра Петрівна. – Зараз викличу дільничного!
– Та викликайте! – прогавкав хлопець і захлопнув вікно.
Музика лише додала голку.
Віра Петрівна сіла на диван і вхопилася за серце. Руки тремтіли, подих збився. Олеся нарешті відірвалась від телефону й подивилася на матір.
– Мамо, ти як? Ліки прийняти?
– Дай корвалолу, – прошепотіла Віра Петрівна.
Олеся принесла ліки й склянку води. Мати випила краплі й відкинулася на подушки.
– Не можу більше, Олесю. Зовсім не можу. Раніше тут такі порядні люди жили. Тиша була, спокій. А тепер…
Вона махнула рукою в сторону стелі, звідки доносився гуркіт барабанів.
– Коли вони заїхали? – спитала Олеся.
– Місяць тому. Молода пара. Ніби й нормальні здавались, чемні. Віталися в під’їзді, посміхалися. А виявилися…
Віра Петрівна не договорила. Згори щось із гуком упало, потім лунали крики й сміх.
– Точно маніаки, – пробурчала вона. – Нормальні люди в таку ніч сплять.
Олеся потягнулася й позіхнула.
– Мамо, я до дому поїду. Пізно вже.
– Та не лишай мене саму із цими… божевільними!
– Мамо, ну що я вдію? У мене завтра робота, Мар’янці до школи. Сама розбирайся із сусідами.
Олеся зібрала речі й пішла. Віра Петрівна залишилася сама в квартирі, де кожен звук згори відгукувався болем у серці.
Вона дістала з тумбочки записник і знайшла номер дільничного. Трубку не брали. Спробувала додзвонитися до чергової частини.
– Слухаю, – озвався втомлений голос.
– Добридень, це Віра Петрівна Шевченко з вулиці Соборної. У нас тут сусіди музику врубали, спать не дають.
– Котра година?
– Пів на другу ночі!
– Зрозуміло. Запишемо ваші скарги. Відрядження заїде, як звільниться.
– Коли це буде?
– Сказати не можу. Викликів багато.
Віра Петрівна поклала слухавку й стиснула кулаки. Відрядження заїде, як звільниться. А коли вони звільняться? Вранці? Завтра? Через тиждень?
Підійшла до вікна, глянула на вулицю. Пусто, тихо, лише ліхтарі світять. А в її домі коїться пекло. Музика реве, люди тупотять, кричать. І нікому до цього діла немає.
Віра Петрівна згадала, як жила раніше. Тридцять років у цій оселі. Бачила, як мінялися сусіди, як народилися й виросли діти. Усі знали одне одного, поважали. Після десяти вечора стояла цілковита тиша.
А тепер ось це. Молодь напонаїжджала звідкись, думає, що їм усе дозволено. Батьки мабуть багаті, квартири купують, а виховання жодного.
Згори заграла нова пісня. Віра Петрівна впізнала мелодію – щось сучасне, з виючими гітарами й гуркотом. Стіни тремтіли від басу.
Вона не витримала і знову підійшла до вікна.
– Вимкні
Та Ленка чаю долила, а я сиділа й думала, як же добре, коли натомість бурі у душі приходить спокій, ніби після грози виходить сонце, і ти вже готовий була до бурі, але вона не прийшла, і той важкий молот лишився у шафі, зовсім не потрібним.
Досить терпіти!