«Це вже замішання!» — Марічка відмовила приймати гостей, які перетворили її оселю на безкоштовний ночівник
Інколи життя підкидає такі історії, що здається — начебто читаєш сценарій ситкому. Тільки ж смішно лише оточуючим, а головному герою — ані весело, ані легко. Саме таке трапилося з моєю сусідкою по сходовій кімнаті — Марічкою, тендітною, спокійною жінкою рітків тридцяти п’яти. З побачень — образ інтелігентності, але, як виявилося, і в таких людей терпець не резиновий.
Колись вона жила у Львові, працювала в районній бібліотеці й крутилася в колі спільних знайомих — компанія була стрічена-перестрічена, але добродушна. Один із таких — Сашко, веселун і любитель залицятися, з яким вони інше зустрічалися на вечірках за чаєм. Друзями не були, так собі, знайомі по життю. Потім Марічка переїхала до Києва, влаштувалася на роботу, облаштувала затишну кватирку на Осокорках і вже майже забула про старих «друзів» з минулого.
Але одного разу… у її житті з’явився знову Сашко.
Минуло кілька років, він встиг одnvfдитися, розлучитися, потім знову одружитися. Вони випадково зустрілися на відпочинку в Одесі. Сашко, як виявилося, був там не з новою дружиною, а… сам. Марічка тоді особливо не вникала, чому й навіщо — їй це не цікаво. Чоловік усе намагався розбачити її, мовляв, як життя, де мешкаєш, які плани. Вона ввічливо підтримувала розмову, але — без зайвого запалу.
За тиждень він подзвонив:
— Слухай, ми з Олею (так звали його першу дружину) у Києві. Приїхали на пару днів, можна в тебе переночувати?
Марічка остолопіла. Ввічливо відмовити не встигнула — через три години вони вже стояли з валізами біля її дверей. «Ну, добре, — подумала вона, — день-два, переживу». Але день-два перетворилися в п’ять… а потім і взагалі у невизначений термін.
Сашко й Оля почувалися як удома. Ходили по квартирі у піжамах, вимагали вечерю, влаштовували вечірки, пили вино з її кухлів, не прибирали за собою й навіть привели якісь знайомі — «на чашку чаю».
— А можна ще на денёчок залишимося? Нам тут так добре! — щебетала Оля, намазуючи собі бутерброди з її холодильника.
Марічка терпіла, стискала зуби й лише на п’ятий день виставила їх за двері. Сказала, що захворіла, і зіслалася на термінові справи. Після їх від’їзду відмила хату до блиску й вирішила: більше — ніколи.
Минув місяць. Вона тільки-но прийшла до трохи, як знову задзвонив Сашко.
— Привіт! Ми з новою дружиною, Даринкою, будемо у столиці на тиждень. Як справи? Сподіваємося, ти нас приймеш?
У Марічки в цю мить усе всередині закипіло. Вона навіть на стільці випрямилася.
«Це вже не просто зухвалість. Це — вторгнення», — подумала вона.
Марічка спокійно, але твердо відповіла:
— Люди, я вас поважаю, але моя оселя — не гуртожиток. І в мене немає ні фізичних сил, ні бажання знову в’язуватися у це. Якщо ви у Києві — є готелі, хостели, помешкання в оренду. Сподіваюся на розуміння.
Сашко замовчав, потім поклав слухівку. Ні подяки, ні вибачок — тиша.
Згодом Марічка поділилася зі мною:
— Мабуть, раніше я не вміла казати «ні». Думала, що бути добрим — це мовчки терпіти. А тепер розумію: поважати треба перш за все себе. І якщо я не хочу приймати гостей — це не робить мене поганою. Це робить мене дорослою.
А ви як вважаєте, Марічка чи впоралася? Чи все ж варто було проявити співчуття й впустити «друзів» ще раз? Де межа між гостинністю й відверним нахабством?
