**Досить нарікати — дій!**
— Оленко, ну скільки можна! — роздався з коридору голос сусідки. — Знову плачеш? Чую ж крізь стіну! Що трапилося цього разу?
Олена витерла сльози рукавом халата і неохоче відчинила двері. На порозі стояла Наталя Іванівна, тримаючи пакет із булочками.
— Та все як завжди, тіто Наталю… Знову на роботі керівництво… — почала було Олена, але сусідка рішуче зайшла в квартиру.
— Годі нарікати, дівчино! — відрізала Наталя Іванівна, ставлячи пакет на стіл. — Скільки тобі років? Сорок два? А поводишся як школярка! Сідай, чай питимемо й поговоримо по-людськи.
Олена слухняно пройшла на кухню. Наталя Іванівна, незважаючи на свої сімдесят п’ять, була жвавіша за багатьох молодих. Енергійна, з прямою спиною та гострим поглядом, вона не терпіла сліз та жалю до себе.
— Розказуй, що там у тебе знову сталося, — наказала вона, вмикаючи чайник. — Тільки без нарікань, діло казати.
— Та розумієте, тіто Наталю, — Олена сіла на табурет, зігнувшись, — директор сказав, що мене можуть скоротити. Економлять на зарплатах, а я працюю бухгалтером усього два роки. Стаж малий, ось і під скорочення потрапляю першою.
— І що ти робиш? — запитала Наталя Іванівна, дістаючи з шафи чашки.
— Що я можу зробити? Чекаю, поки звільнять. Резюме написала, але кому я потрібна у мої роки? Молодих вистачає. Та й досвіду особливого немає…
— Стій! — Наталя Іванівна різко обернулася до Олени. — Ось у чому твоя проблема! Ти відразу здаєшся, навіть не спробувавши щось змінити. Думаєш, директор від хорошої життя людей звільняє?
— Але що я можу…
— Можеш багато! — перебила сусідка. — Скільки років я тебе знаю? Ти розумна дівчина, акуратна, відповідальна. Пам’ятаю, як ти маму до останнього дня виходила, не скаржилася. А тепер через якесь звільнення в паніку впала.
Олена хотіла заперечити, але Наталя Іванівна вже розливала чай.
— Слухай сюди, — продовжила вона, сідаючи навпроти. — Мій чоловік, царство йому небесне, все життя на заводі працював. Коли завод закрили, йому було п’ятдесят вісім. Теж думав, що все, кінець, кому старий потрібен. А я йому кажу: досить нарікати, роби щось! І що думаєш? Пішов у слюсарі до приватника, потім свою майстерню відкрив. Аж до пенсії людям техніку лагодив.
— Але це ж чоловік, — зітхнула Олена. — А я…
— А що ти? — спалахнула Наталя Іванівна. — Руки в тебе є? Голова на плечах? Чого ж ти як розмокла булка?
Олена замовкла, машинально помішуючи чай ложкою. Наталя Іванівна, звичайно, права. Але як пояснити цей страх, цю невпевненість, що накатує щоразу, коли треба щось вирішувати самостійно?
— Тіто Наталю, а ви… ви ніколи не боялися? — тихо запитала Олена.
— Боялася, звісно! — засміялася жінка. — Хто не боїться? Коли чоловіка на війну проводжала, думала, що з розуму зійду. Коли дітей народжувала, теж страшно було. Але страх — це нормально. Головне — не дозволяти йому собою керувати.
— Не знаю, не знаю… — похитала головою Олена. — Мені здається, я нічого не вмію, окрім як папірці перебирати.
— Дурниця! — відмахнулася Наталя Іванівна. — Пам’ятаєш, як ти мені комп’ютер налаштувала? А сусідці з п’ятого поверху податки рахувала? І скільки разів ти мені договори пояснювала, коли я дачу продавала?
Олена задумалася. Дійсно, вона часто допомагала сусідам з документами, розрахунками, податками. Люди дякували, зверталися по пораду…
— Так, пам’ятаю, — повільно сказала вона. — Але це ж не робота…
— А чому не робота? — обурилася Наталя Іванівна. — Людям потрібна допомога, ти вмієш допомагати. То створюй свою справу!
— Свою справу? — перепитала Олена. — Та що ви, тіто Наталю! Я ж не підприємець!
— А хто підприємець? — усміхнулася сусідка. — Думаєш, вони з неба впали? Всі з чогось починали. Ось моя племінниця Тетяна — була секретаркою, а тепер свій салон краси має. Починала вдома, сусідок стригла, а тепер три майстрині у неї працюють.
— Але це ж зовсім інше… — почала було Олена, але Наталя Іванівна перебила.
— Таке саме! Принцип один: побачив потребу — задовольнив. Ти ж бачиш, як люди мучаються з цими паперами, довідками, податками. Усі бігають, не знають, куди звернутися. А ти могла б їм допомогти.
Олена мовчала, обдумуючи слова сусідки. Скільки разів вона чула скарги знайомих на бюрократію, непОлена раптом усміхнулася, відчуваючи, як десь усередині прокидається давно забута віра у себе, і твердо сказала: “Ти права, тіто Наталю — з понеділка починаю жити інакше.”
