«Довелося поставити окремий холодильник», каже Надія. Її голос тремтить. «Це ж абсурд! Але іншого виходу немає. Я не проти продати квартиру й розділити гроші, але мама зовсім не погоджується».
Надії щойно виповнилося двадцять чотири. Має диплом, знайшла роботу, але про власне сімейне життя навіть не мріє. Її життя у рідній оселі більше схоже на безкінечну боротьбу. Надія власниця половини квартири у Києві. Колись цей дім належав її батькові. Зараз і вона, і мама мають однакові права на житло так вийшло після того, як його не стало, коли дівчинці було чотирнадцять.
Десять років тому сімї було непросто. Головний годувальник пішов, і все звалилося мамі на плечі. Вона ще давно залишила роботу, коли Надія була маленькою, вирішила не повертатися з декрету тоді тато добре заробляв, гривні ставало на все, тому мама цілком присвятила себе веденню домашнього господарства. Але після смерті чоловіка Антоніна плакала: «Куди мене візьмуть після сорока? Хіба що двірником».
Надія продовжує розповідати, нервово стискаючи руки. «Я отримувала соціальну пенсію, але мама все одно не відмовляла собі у походах по бутіках, хоча ми економили геть на всьому. Спершу допомагав мамин брат, але поступово і він втомився.
Вуйко Іван прямо сказав Антоніні: Шукай роботу. У мене свої діти, я не можу тягнути всіх. Через рік мама впустила в нашу квартиру чужого чоловіка, звали його Артем. Сказала мені, що тепер він житиме з нами може, так вирішиться питання з грошима. Артем дійсно заробляв пристойно, але зі мною порозумітися не зміг.
Його слова я ще довго памятатиму: «Ти тільки їси. Краще вже прибирала б, чи стежила за пранням. Навіщо тобі домашні завдання думаєш на університет слід вступати? Йди працюй! Чи може, поверити, я буду тебе годувати все життя?»
Я мовчала. Соціальна допомога йшла мамі, вона тримала гроші у себе. Але й захистити мене від Артема не хотіла. Для мами він був опорою.
Надю, як ми без нього? питала мене Антоніна. Не сперечайся, роби, що він каже. Він годувальник.
Я вступила до університету, почала працювати в юридичній фірмі. В сімї на мене дивились як на зайву рота, яка лежить на шиї Артема. Він рахував навіть гривні, витрачені на мене.
«Шість місяців я працювала й купила собі холодильник», пригадує Надія, погляд у неї твердий, але втомлений. «Поставила його у свою кімнату, бо Артем закрив доступ до кухонного».
Маєш роботу? Сама й харчуйся! знову кинув Артем.
Мама мовчала. Мовчала навіть тоді, коли Артем приносив мені квитанції за комунальні й вимагав повернути всі витрати за роки. Та невдовзі Артем лишився без роботи. Тоді почали атакувати мій холодильник. Я оплачувала рахунки, але майже рік Артем нічого не робив. Я не витримала замкнула холодильник на замок. Мамі це не сподобалося. Вона сказала, що Артем нас годував роками.
Я відповіла: «Допомагай мені, якщо хочеш але йди на роботу. Я не перша, хто змушений усе в цьому домі ділити». Антоніна мовчала.
Нещодавно Артем виїхав. Мамі набрид чоловік, який нічого не приносить у сім’ю. Але я й досі тримаю свій холодильник замкненим. Вважаю: час, щоб і мама шукала роботу. Скажіть, я права?
