Коли мені було сімнадцять років, мій батько пішов із життя. Мати працювала на двох роботах, але заробляла дуже мало. Ми економили на всьому можливому. Фрукти та солодощі зявлялись у нашій оселі лише на свята, і я навіть не наважувалась просити маму про щось зайве. Я намагалася сама заробляти собі на життя. У мене була молодша сестра. Ми з мамою робили все, аби вона не відчувала себе меншою серед інших.
На жаль, смерть батька не стала завершенням труднощів для нашої родини. Одного дня мама потрапила до лікарні з інсультом. Відтоді вона вже не могла ходити. Їй призначили пенсію за інвалідністю, та тих гривень ледве вистачало на базові потреби. Було складно, але я вірила, що колись все стане краще.
Довелося залишити навчання, бо з того часу я стала єдиною годувальницею родини. Було тяжко доглядати хвору маму і допомагати сестрі. Люди часто пропонували допомогу, але я відмовлялася. До хвороби мама була відкритою та доброю жінкою. Проте після інсульту вона змінилася.
Спершу вона жалілася на долю, а потім на мене та сестру. Мовляв, ми погано готували їжу, недостатньо прибирали або витрачали забагато грошей на себе.
Я намагалася не реагувати на її слова. Мати була хвора, і я розуміла це. Однак таке ставлення до нас боліло. Я робила все для неї, а вона не цінувала мої зусилля. Друзі не раз радили мені знайти для мами доглядальницю і змінити роботу. У мене був шанс отримати більший заробіток, але тоді не могла б опікуватися мамою. Як можна так щоб чужа людина дбала про рідну матір, у якої є дві доньки? Я не могла на це погодитися.
З кожним днем мама все більше скаржилася. Сварила нас за будь-які витрати, хоча ми економили на всьому.
Довго мовчала і терпіла, але одного разу відбулася подія, що змінила мої погляди на маму назавжди.
Я захворіла сильно боліла голова, піднялася температура, почався кашель.
Я не спала всю ніч, а зранку вирішила йти до лікаря. Сестра побачила, що я погано себе почуваю, обійняла мене і попросила не зволікати з лікуванням. А мама сказала, як завжди: ніякого лікування не потрібно, молодий організм справиться. Вона у набагато гіршому стані, ніж я, і їй потрібні гроші. Я витрачу всі гривні на аналізи та консультації лікарів, а буде звичайний грип. Мама дорікала, що я не дбаю про неї і хочу, щоб вона померла.
Я слухала її і тихо плакала сил вже не залишалося. Заради мами я залишила університет і пішла важко працювати, хоча мала багато можливостей. Мабуть, виснаження було настільки сильне, що я вперше накричала на маму і сказала все, що думаю.
Виявилось, у мене запалення легень. Лікар наполягав на госпіталізації, але це було неможливо для мене не могла залишити сестру з мамою. Купила потрібні ліки і поїхала до подруги.
Леся впустила мене до хати і насварила за те, що я ходжу по місту замість лежати вдома. Довго розмовляли. Я розказала їй про ситуацію з мамою і попросила допомогти знайти доглядальницю та тимчасове житло, бо більше не могла залишатись вдома.
Леся запропонувала мені пожити у неї, а поки повернутися додому та забрати найнеобхідніше.
Вдома мене чекала мама вона кричала так, наче з розуму зійшла, щойно я зайшла. Її не цікавило моє самопочуття, вона знову рахувала гроші. Я приготувала їй їжу, потім пішла до своєї кімнати відпочивати. Більше я тут не житиму.
Подруга швидко допомогла мені: знайшла доглядальницю і дозволила жити у себе. Змінила роботу, й мами не відвідую. Може, виглядаю жорстокою, але я зробила все, що могла. Ніколи не було жодної подяки. Чи варто було намагатися? Все ще попереду.
Щомісяця виділяю гривні на нужди мами і оплати доглядальниці. Даю навіть більше, ніж треба. Вікторія доглядальниця розповідає, що мама нас майже не памятає. Не вітає з днем народження, хоча ми з сестрою її вітаємо. Але це не головне.
Я змогла змінити роботу, і скоро переїду з квартири подруги. З сестрою плануємо винаймати власне житло. Сестра мене підтримує і каже: «Треба допомагати батькам, але не тоді, коли вони поступово знищують тебе»Ми з сестрою збирали речі трохи одягу, фотографії із дитинства, наші спільні спогади. Вечорами, коли ми разом готували вечерю у новій квартирі, з’являлося відчуття спокою так, якого ми давно не знали. Сестра сміялася, розповідала про навчання, а я слухала її і розуміла: більше немає страху, а є лише легкість і впевненість у завтрашньому дні.
Мама залишилася у минулому, як спогад з обов’язком, який ми виконували до кінця. Її голос уже не стискав серце, я навчилася пробачати і приймати. Ми зрозуміли: втрата, біль і докори не повинні визначати наше життя. Зрештою, моє бажання дати сестрі і собі шанс бути щасливими, навіть якщо довелося платити за це надто дорого.
Одного ранку я прокинулася і відчула справжню тишу у власному домі. Перша думка була про свободу більше не потрібно нічого доводити чи виправдовуватися. Дорога попереду вже не здається такою похмурою, а кожен новий день як подарунок, про який ми давно мріяли.
Я обійняла сестру і сказала: «Ми тепер можемо все. Просто живемо. І цього достатньо, щоб бути щасливими».
Довго мовчала і терпіла маму, але одна подія змінила все