Коли мені було сімнадцять, тато зник, мов тінь, яка розчинилася в нічному Києві. Мама працювала з ранку до вечора: днем у лікарні, а вечорами шила одяг, отримуючи за це кілька гривень. Ми заощаджували навіть на сонці. Яблука й цукерки зявлялися в нашому домі тільки на Покрову та Новий рік. Я боялася попросити маму про щось, навіть про нову блузку перед вереснем, тому сама шукала приховане в кишенях життя: трохи грошей, трохи підробітку.
Моя сестра, молодша за мене, ходила за мною слідом, наче власна тінь. Ми з мамою намагались, щоб вона не відчувала себе гіршою. Мені здавалося, що наша родина це човен серед степу, який пливе кудись у невідомість.
Після смерті тата проблеми лише поглибилися: мама впала, як персик у саду, і потрапила до лікарні зі страшним інсультом. Відтоді вона навіть не могла підвестися з ліжка. Її пенсія за інвалідністю була жалюгідна кілька тисяч гривень, яких не вистачало навіть на ліки. Я вірила: треба чекати весни, і все розквітне
Я покинула університет, бо стала єдиною, хто приносив у дім хліб. Доглядати за недіючою мамою і підтримувати сестру було, як тягнути вагу старого сонця. Чимало знайомих казали: Можливо, треба попросити про допомогу?, але я вперто відмовлялась. Мама, до хвороби щира, добра після стала жорсткою, мов крижане повітря у січні.
Щодня її слова ставали жорсткішими: Варите несмачно, не прибираєте, витрачаєте гроші на себе, забули про мене! Вона сварила нас за будь-які покупки, навіть за кілограм груш, який ми ділили на двох.
Я терпіла мовчки, як дівчина біля полуденного Дніпра. Та одного разу все змінилося назавжди.
Я захворіла: голова розліталася, кашель зривав голос, лихоманку було чути навіть у шпаківнях за вікном. Я не спала всю ніч і вирішила піти до лікаря, хоч це було, як мандрувати через грозу. Сестра побачила мій стан, ніжно обійняла й попросила не затягувати із походом. Мама ж, як завжди, бурчала: Не треба тобі нічого молодий організм сам впорається. Я у гіршому положенні, мені треба більше грошей. Вона звинувачувала мене у байдужості, казала, ніби я хочеш, щоб вона зникла.
Я слухала її нотації і потай плакала, захопилася сумом, як осінній лист. Від усього втоми прийшла межа і я накричала на маму, вперше розповіла все, що відчувала.
Лікар у лікарні сказав: у тебе запалення легень. Хотів покласти мене, але я не могла сестра залишалася з мамою. Купила ліки і поїхала до подруги у Вишгород.
Ксенія зустріла мене на порозі, злилася, що я ходжу десь, замість лежати під ковдрою. Ми довго розмовляли я розповіла все і попросила допомоги, щоб знайти доглядальницю й житло. Вона запропонувала залишитися та поїхати по речі.
Вдома була мама якось особливо галаслива, рахувала гроші, навіть не питала про моє здоровя. Я годувала її, а потім покинула кімнату знала: тут більше не буду.
Ксенія швидко знайшла доглядальницю тепер маму опікує Вікторія. Я переїхала до Ксенії, змінила роботу, перестала навідуватись додому. Може, я здалася суворою, але дала все, що мала. Подяки не було ні разу. Чи варто старатися? Але попереду все життя.
Щомісяця надсилаю мамі гроші, оплачую доглядальницю, навіть більше, ніж потрібно. Вікторія каже: мама все рідше памятає нас, не вітає з днем народження, хоча ми їй вітаємо. Але це не так важливо.
Змінила роботу і скоро разом із сестрою переїду до окремої квартири у Львові. Сестра підтримує мене: Батьків треба берегти, але не коли вони, мов нічний вітер, потроху вбивають тебеОдного ранку я прокинулася у новій львівській квартирі: запах кави, сонячне світло, і сестрин сміх із кухні. Ми разом навчилися розкладати життя по поличках, як старі книги у бібліотеці кожна рана, кожен страх став сторінкою, яку можна перечитати без болю. Сестра вже не ходить слідом, а впевнено йде попереду, шукаючи свою дорогу.
З вікна видно трамвай, що несеться крізь місто, і місце для яблук на столі тепер вони не тільки на свята. Увечері ми разом готуємо вечерю, і я розумію: кожен день, який здавався безпросвітним, був кроком до свого сонця. Ми ухиляємося від згадки про маму, але знаємо: не всі рани можна зшити, як тканину, та навіть у розриві є простір для нового.
Я живу, наче вперше дихаю, не для когось, а для себе й для тих, кого люблю. Минуле навчило: сила зростає там, де ти не чекав весни, а вирощував її сам.
Довго мовчала і терпіла свою маму, але одна подія змінила все для мене