ДОВГООЧІКУВАНЕ ЩАСТЯ
Сьогодні для Олесі був справжній феєрверк радості. Вона просто світилась від щастя! І не дивно дванадцять років вона мріяла стати мамою, а все якось не складалося. А сьогодні ось воно, довгоочікуване: вона вагітна! Чесно кажучи, знайдеться далеко не кожна жінка, яка не визнає, що ця новина справжнє диво.
Олеся літала в хмарах. Вона то й діло тримала руку на животі та, ховаючи усмішку, щось пошепки казала майбутньому малюку, який був у неї лише два з половиною місяці.
Познайомилась Олеся з Тарасом ще на першому курсі університету у Львові. Разом вони зубрили конспекти, сперечалися на семінарах й, нарешті, разом отримали дипломи. Одружились через три місяці після випуску, гучно, з тіткою Галиною, яка співала “Ой, у лузі червона калина” так, що сусіди два підїзди навколо чули. Живучи разом, вони були наче вареники у сметані щасливі та закохані. Але через кілька місяців Олеся почала трішки хвилюватися. Тарас заспокоював: мовляв, все у нас ще буде, не квап події, малята зявляться треба просто чекати.
Минали роки, а Олеся все частіше дивилась на пусту дитячу кімнату зі смутком. Лікарі розводили руками: “Ну, пані Олесю, здорові, чого хвилюєтесь?”. Тарас водив її гуляти на Шевченківський гай, намагався розвеселити але сум пробирався навіть крізь найміцнішу каву. Дванадцять років тиша у домі стала її другою мовою.
Якось у спекотний липневий день Олеся пішла прогулятися, поки чоловік був на роботі. Вона йшла біля дитячого будинку на Сихові, думки крутилися в голові, наче мухи над варенням.
І раптом тоненький голос, зовсім поруч:
А може, ти моя мама?
Олеся аж присіла на місці. Підняла очі а там за парканом маленький хлопчик, років зо три, міцно обіймає металеві ґрати та дивиться просто в душу.
Олеся трохи оніміла, втім, нахилилася ближче. Зрозуміла: це ж був дитячий будинок, далі гралися ще дітки.
Вона дивилась на малюка, мимоволі прокручуючи в голові тисячу слів, а сказати нічого чомусь не могла. Нарешті, обережно спитала:
А ти памятаєш свою маму? Яка вона була?
Я її ніколи не бачив, знизав плечима хлопчик. Я ось тут стою, бо знаю: якщо мама йтиме поруч, вона мене впізнає.
Так, певно, так і має бути, зраділа душа Олесі: хтось таки чекає на неї.
А як тебе звати?
Я Богдан.
У Олесі зникли всі сумніви: доля вперше за довгі роки штовхала її у правильному напрямку. Вона вирішила зробити все, аби забрати цього хлопчика додому. Може, сам Господь привів її до цього паркану.
Знаєш, у мене був хлопчик давним-давно, але я його загубила… Його теж звали Богданчиком, я й досі шукаю його. Може, це ти?
Очі хлопчика засяяли, він крикнув:
Так, так! Ти моя мама! Я тебе впізнав!
Дрібні рученята просунулись крізь прути, Олеся притиснула їх до себе здавалось, обіймає цілий світ.
Отож, ходімо до пані директорки, скажемо, що ми тепер разом! Заберу тебе додому!
Ура! вигукнув Богдан.
Вони сховалися у прохолодному коридорі дитячого будинку, няня махнула руками:
Нарешті у нашого Богданчика буде мама! раділа разом з ними і сусідка Марійка, що підслухала телефонну розмову.
Почалися ці комісії, довідки, перевірки для Олесі все одно, що через туман ішла. Богдан вірив: мама нарешті знайшлася! Олеся за той час підготувала Тараса до нового статусу. Вдвох вони перетворили старий склад на чарівну дитячу: нові меблі, іграшки, шафка з вишиванкою й маленькою футбольною формою. Тарас, мабуть, вперше за роки бачив таку радість у своїй дружині.
І ось, настав той особливий день Богдан став їхнім сином! Вони йшли додому, щасливі, як на свято. Хата ожила! Там, де цілих дванадцять років була тиша, тепер лунали маленькі кроки і радісне: “Тату, дивись!” Олеся полилила всю свою любов на Богдана, а Тарас став для нього справжнім батьком.
Час йшов, хлопчик ріс, батьки не натішаться ним. А в одну гарну весняну ранку Олеся чує: щось не так. Тарас заметушився, і разом вони поїхали у поліклініку. І там їм повідомили новину, що вибила підлогу з-під ніг: Олеся знову вагітна! Радість не піддавалась жодному опису.
Всі чекали аж рахували дні на календарі. І ось зявилася здорова, румяна дівчинка, Соломія. Оце дійсно повна сімя!
Олеся знала одне народження Соломії стало справжнім дивом, але тільки тому, що якось вона не пройшла повз маленького хлопчика біля паркану. Кожна добра справа має свою нагороду. А щастя не любить запізнюватись чи приходити за розкладом воно приходить тільки до тих, хто вміє відкривати своє серце для любові, без зайвих умов і питань.
