ДОВГОЖДАНЕ ЩАСТЯ
Сьогоднішній день став найщасливішим у житті Одарки. Її обличчя світилось від радості! І не дивно, адже минуло дванадцять років, за які вона так і не стала матірю. А сьогодні неймовірна новина! Вона чекає дитину. Що може бути більш чудовим для жінки? Це зрозуміє кожна українська матір, яка відчувала радість народження.
Одарка була у захваті. Вона то й діло торкалася рук до живота й розповідала щось ласкаве майбутній дитині, якій було всього два з половиною місяці.
Знайомство Одарки з Остапом відбулося ще у юності. Вони разом навчалися у Київському університеті, разом отримали дипломи. Через три місяці після випуску відгуляли весілля з усіма українськими традиціями. Життя йшло щасливо, закохані не могли натішитися одне одним. Та вже через пів року подружнього життя Одарку почали мучити тривожні думки. Остап жартував, що все ще попереду, переконував її, що у них обовязково будуть діти.
Пройшло ще два роки, і Одарка потроху почала втрачати надію. Вона звернулась до лікаря в столичній клініці, але серйозних проблем не знайшли. Остап намагався підтримати її, водив на прогулянки у парк Шевченка, цілував її блакитні очі, але сум не покидав серце Одарки. Дванадцять років минуло, а щастя справжньої родини так і не настало.
Одного теплого липневого дня Одарка вирішила погуляти неподалік свого будинку, поки Остап був у офісі. Вона повільно йшла алеєю, роздумуючи про своє життя й неспішно крокуючи попід каштанами. Її голова була сповнена думок, а земля під ногами здавалася чужою.
Та раптом вона почула тонкий голос:
Може, це ти моя мама?
Одарка вражено зупинилася. Немов блискавка пронизала її. Піднявши голову, вона побачила маленького хлопчика років трьох. Він стояв за парканом дитячого будинку, тримався рученятами за металеві ґрати і уважно дивився на Одарку.
Вона задумалася, що сталося, але стрималася і поволі наблизилась. У тіні великого горіха на подвірї бігали інші діти, їхній сміх долинав здалеку.
Одарка довго дивилася на хлопчика, і лише згодом змогла спитати:
А ти памятаєш свою маму? Якою вона була?
Ні, ніколи її не бачив. Я чекаю тут, бо, може, вона впізнає мене, якщо буде проходити мимо.
Так, ти правильно чекаєш, відповіла Одарка, відчула у глибині душі надію, що може стати для нього тією самою мамою.
А як тебе звуть?
Мене звати Артем.
Одарка відчула рішучість. Вона вже не сумнівалась: якщо шанс є, вона зробить усе заради цього хлопчика. Може, її привела сюди саме доля.
Колись у мене був хлопчик, декілька років тому але я його втратила. Його також звали Артемко. Я шукаю його досі. Може, це ти?
Хлопчик раптом засяяв щирою усмішкою, вигукнув:
Так, так! Це ти моя мама! Я впізнав тебе ти прийшла!
Маленькі ручки потяглися крізь паркан, і Одарка, простягнувши свої руки, міцно обійняла його крізь металеві ґрати.
Йдемо зараз до директора, скажемо, що ми знайшлися! Я заберу тебе додому!
Ура-а-а! радісно закричав Артем.
Одарка швидко зайшла разом з Артемом до будівлі дитячого будинку, відчуваючи хвилю радості.
Нарешті нашому Артемкові буде мама! з усмішкою казала вихователька, щиро радіючи за них.
Почалися перевірки документів, соціальні служби, комісії для Одарки це все було, наче крізь сни. Артем усе розумів і вірив, що нарешті знайшов маму. Тим часом Одарка підготувала Остапа до великої зміни. Вдвох вони обрали нову кімнату, в Києві купили меблі, іграшки, дитячий одяг. Остап не міг відмовитись, бачачи щастя у очах любої дружини.
І ось настав довгоочікуваний день! Артем офіційно став сином Одарки й Остапа. Вони трималися за руки, йшли по вулиці додому, світячися від радості. Їхній дім ожив. Тиша, яка панувала понад десять років, зникла разом із тупотінням маленьких ніжок та дзвінким Артемковим «Тату, дивися!». Одарка відкрила своє серце всю накопичену любов віддала хлопчику, а Остап став найкращим татом.
Йшов час, Артем зростав і тішив батьків. Одного ранку Одарка відчула нездужання. Остап занепокоївся й разом вони звернулись до лікаря. Там їм повідомили радісну новину: скоро Одарка стане мамою вдруге! Від щастя розцвіла уся родина.
З нетерпінням чекали появи ще однієї дитини, і настав день народилася здорова дівчинка, Олеся. З появою Олесі їхня сімя стала повноцінною.
Одарка точно знала: народження Олесі було подарунком від долі за той день, коли вона не лишилась байдужою до маленького Артема біля паркану. Благородні вчинки завжди повертаються сторицею. Справжнє щастя не приходить за планом воно приходить до того, хто відкриває свою душу назустріч любові та добру без умов і оцінок.
