Коли мені було сімнадцять років, мій тато залишив нас. Мама працювала на двох роботах, але грошей не вистачало ані на найнеобхідніше. Економили на кожній дрібниці. Фрукти та цукерки зявлялися у нашому домі лише на свята. Я навіть не наважувалася просити маму про щось для себе. Прагнула заробляти самостійно так було правильніше. Я мала молодшу сестру Ганну. Ми з мамою дуже старалися, щоб Ганна не почувалася чужою чи меншовартісною.
Але смерть батька була лише початком випробувань у нашій родині. Мамі стало зле, вона потрапила до лікарні з інсультом. З того часу більше не могла ходити. Отримувала невелику пенсію по інвалідності, але цих коштів ледве вистачало на ліки. Життя гнуло нас до землі, та я вірила колись стане легше.
Я змушена була кинути університет, бо тепер я була єдиною, хто міг прогодувати сімю. Було важко доглядати хвору маму і молодшу сестру водночас. Знайомі часто пропонували допомогу, але я відмовлялася соромно було перекладати родинні турботи на чужих людей. Колись мама була лагідною і щирою жінкою, та після хвороби її ніби підмінили.
Вона невпинно жалілася на життя, на мене й на Ганну. Говорила, що ми неправильно варимо їсти, погано прибираємо, купуємо щось зайве. Я намагалася не зважати на ці слова. Розуміла, що вона страждає, хоча часом щеміло серце від такого ставлення. Я робила все можливе, але мати цього навіть не помічала. Друзі не раз радили мені найняти для неї доглядальницю й знайти іншу роботу. Були варіанти заробітку із кращою зарплатнею, та тоді б я не змогла бути поруч із мамою. Як же так у мами дві дочки, а доглядати її мала б стороння людина? Я не дозволяла собі зробити цей крок.
Материні нарікання ставали дедалі гіршими. Вона сварила нас за будь-які витрати, хоча ми економили як могли.
Я довго мовчала й перечікувала, та була зламана одним випадком, який змінив моє ставлення назавжди.
Я сама захворіла: все тіло боліло, сильно піднялася температура, нестерпно боліла голова, мучив кашель.
Я не спала цілу ніч, а зранку вирішила звернутися до лікаря. Сестра Ганна побачила, чого мені недобре, обняла й попросила не зволікати. А мама, як завжди, скептично сказала, що я не потребую лікування, що молодий організм впорається сам. А ось вона, мовляв, у гіршому стані, їй конче потрібні гроші. Тому якщо я витрачу гроші на лікарів, мовляв, це нераціонально. Вона навіть дорікнула мені, нібито я не піклуюся про неї і просто хочу, щоб вона померла.
Я мовчки слухала й плакала в подушку сили закінчувалися. Я залишила навчання й працюю день і ніч задля мами, мала купу можливостей, але обрала тяжке життя поряд із нею. Напевно, була настільки втомлена, що не витримала й нагримала на маму, сказала все, що думала.
Лікарі діагностували у мене запалення легень і наполягли на госпіталізації. Але це було неможливо я не могла лишити Ганну з мамою. Купила всі потрібні ліки і поїхала до своєї подруги Оксани.
Оксана прийняла мене сердечно, навіть насварила за те, що блукаю по місту, коли треба відлежуватися вдома. Ми довго розмовляли, я розповіла їй усе й попросила допомогти з доглядальницею для мами. Також потрібне було місце для тимчасового проживання. Я не могла більше жити вдома.
Оксана запросила пожити в неї і порадила повернутися забрати найнеобхідніше. Вдома мене зустріла мати з криком. Вона не запитала про моє здоров’я, лише рахувала гроші, сердито бурчала. Я погодувала її, а потім тихо зайшла до своєї кімнати це останній вечір у домі.
Оксана швидко допомогла: знайшла гарну доглядальницю і прихистила мене в себе. Я змінила роботу, до мами більше не заходжу. Можливо, здаюся чорною невдячною донькою, але я зробила все, що змогла. Ніколи навіть не почула «дякую». Чи варто було так жити? Адже в мене все ще попереду.
Щомісяця я виділяю гроші на мамині потреби й оплачую роботу доглядальниці навіть більше, ніж потрібно. Вікторія, жінка, що доглядає маму, каже, що та нас майже не впізнає. Вона більше не вітає нас із днем народження. Хоча ми з сестрою усе ще памятаємо про її свята. Та це не головне. Я змогла змінити роботу, готуюся залишити квартиру Оксани. Разом із Ганною невдовзі винаймемо власне житло. Ганна підтримує мене і каже: «Треба піклуватися про батьків, але не тоді, коли це знищує тебе».
Зараз я розумію самопожертва виправдана лише тоді, коли вона не спустошує душу. Добро має залишати в серці світло, а не тільки біль і втому. Цінувати потрібно себе і тих, хто поруч, адже тільки тоді зявляються сили рухатися далі.
