Я стояла біля вікна у палаті міської лікарні, де лежала мама. За ширмою вона металась уві сні, кликала брата, батька, а моє ім’я навіть не згадувалося.
«Знову», — прошепотіла я. Перед очима спалахнуло: мама, сміючись, розповідала знайомим, як отримала довідку про вагітність і чергові метри для квартири.
— Хто ви? — різко ввірвалась медсестра, збираючи шприци.
Я ковтнула повітря. Слова застрягли в горлі. У голові лунав лише один голос — мамин, який супроводжував мене все життя.
«Довідка! Довідка!»
Так я з’явилася у родинній історії: не дитиною, а «додатковими квадратами».
Пам’ятаю, мені було шість. Мама показувала гостям квартиру:
«По шість метрів на людину: тато, я, Юрко і… це».
Пальцем у мій ніс. Я посміхалася — дитині потрібне тепло, любов, і я готова була випрошувати їх сміхом, аби принаймні на мить притягнути мамин погляд.
У вісім років, впавши з роликів, я зламала ногу. Складний перелом, операція. Через місяць прийшли гроші зі страховки. Мама радісно розповідала всім по телефону:
«Недаремно донька ногу зламала — яку гарну шафу купили! На все життя!»
Тоді я зрозуміла: навіть мій біль працював на родинний бюджет.
«Ти в нас не дитина, а вигода!» — сміялися батьки.
З того дня я перестала шукати їхню увагу.
Потім я вийшла заміж і пішла.
«Тепер одна кімната вільна, віддамо Юрку!» — почула я замість вітання. Подарунок — листівка, навіть без підпису…
З кожним новим ударом серце стискалося все щільніше, а всередині росли величезна, крижана порожнеча.
Я перестала їм дзвонити. Не через гордість, а через відчуття, що мене там ніколи не було.
Сьогодні в палаті було надто тихо.
Мама дихала важко. Раптом ворухнула пальцем і прошепотіла:
— Довідка… Ти де?
Я здригнулася. Знову це слово.
— Я тут, — прошепотіла у відповідь.
— Де мій ордер? — мама схвильовано заворушилась. — Де мої метри?
Вона металась, наче шукала папір, а не мене.
Зупинилася на секунду. Подивилася у вічі. Але погляд пройшов крізь мене, як крізь скло. І… знову відвернулася.
Я глянула у вікно, де помаранчевий ліхтар різав темряву, і прошепотіла:
— Все-сві-те, дай знак, що я не випадкова? Що я існую!
Відповіді не було.
Але раптом згадала десь прочитані слова:
«Немає темнішої прірви, ніж серце, розбите від браку тепла. Але саме в цих уламках знаходиться місце для справжньої любові».
Вперше дозволила собі ридати — не тихий схлип, а глибокий, роздираючий плач. Душа розкривалася, сльози змивали ярлик «довідки». У цьому болі я відчула: я — жива.
На світанку мама ледве відкрила очі.
— Ор… ордер?.. де?
Я завмерла.
— Тут, — несподівано спокійно відповіла я. Голос більше не тремтів.
— Але я не папір. Я — твоя донька Віра.
У цю мить щось змінилося. Я зрозуміла: можна любити, навіть якщо тебе не бачать. Любов — не обмін, а потік, який я сама вирішую дарувати.
Я пішла з лікарні легко. У голові не було ані планів, ані образ. У парку світило сонце, крізь листя грали блиски.
«Яке гарне світло», — подумала я. Зупинилася, підставивши обличчя під його ласку.
У парку дівчинка впустила морозиво. На очах — сльози, такі ж, як недавно в мене.
— Ось, візьми моє, — простягнула стаканчик.
— А ви хто?
Я посміхнулася, відчуваючи, як серце розкривається, наче небо.
— Я — Віра. Просто Віра.
Всередині спалахнуло тихе сяйво, ніби пройшов теплий струм. Я зрозуміла: минуле залишилося позаду, а душа нарешті відчинилася теперішньому.
Чула пташиний спів, шелест листя, дитячий сміх. Я ожила!
Повернувшись до лікарні, застала маму сплячою. Сіла поруч, взяла її руку — не чекаючи нічого натомість. Світло, що був у мені, уже лився назовні, не питаючи, чи його приймуть.
Так додаткові метри перетворилися на безкінечну кімнату. Бо стіни — у нас всередині, і тільки ми вирішуємо, коли їх зруйнувати, щоб впустити світло.
