Ту хатинку я одразу полюбив. Невеличка, затишна, меблі скрізь радянські, навіть стінка угорська з кришталем була. Килим на стіні, чайник піддимлений на плиті, а холодильник «Мінськ» старий у кухні. Ще й радіо в кімнаті висіло. Старе радіо, звідки «Промінь» лунав. Тепло так лунав. З тріскотінням, з ледь чутним шипінням, зі старими піснями. Телевізора не було, та я й не сумував.
Приходжу з роботи, радіо голосніше вмикаю, чайник на вогонь ставлю. Візьму гарячої води у глечик, вдихаю пару ароматну та стою біля вікна, на вулицю дивлюся. Радіо базікає, а я на небо темно-синє, на бліді зірочки, на місяць похмурий. І мовчу. З ким мені розмовляти? Жив я сам у цій хатині. Так і жив, поки не познайомився із сусідом новим. Юрком його звали. Дуже він добрий хлопець був.
Я тоді з роботи повернувся пізно. Весь день біля верстата, аж спина болить, а ноги, немов з вати. Заходжу на кухню, а там він сидить. Юрко. Дивиться на мене. Я спершу хотів обуритися, навіть ремінь у руці стиснув, але він так глянув на мене своїми блискучими очима, що я й опустив руку. Чайник на плиту поставив і сів поруч. Дивлюся я на нього, а він на мене. І не йде. Просто мовчить.
Налив собі чаю, вийняв печиво з пакета, поклав на стіл. Юрко аж шию витягнув, побачивши солодощі. Я йому одну печивину простягнув, а він понюхав, чемно відвернувся та сидить, радіо слухає. Послухали ми новини, дізналися, що у світі діється, а потім я пішов спати. Юрко на кухні лишився, радіо слухати. Тільки вранці десь подівся. По справах, мабуть. Мене ж робота чекала, а він чим займався — не знав. Але ввечері повернувся, коли я прийшов із магазину й поставив на стіл пакет. А там в’ялена плотва, глечик з холодним пивом та вівсяне печиво. Отак і стали жити разом. Я та Юрко.
Приходжу додому, пиво наливаю, рибку чищу, і сидим із Юрком балакаємо. Він не пив, звісно, куди йому. Лиш слухав та мовчав. Іноді, коли я занадто розпалювався, починав ходити по кухні. Туди й назад. Потім заспокоювався і знову сідав за стіл. Дивився на мене блискучими очима, слухав. А мені добре. Виговорився — і на душі легше. Юрко це знав, тому й мовчав.
А ще він любив радіо слухати. Особливо старі пісні. Бувало, прийду з роботи, а Юрка немає. Вмикаю радіо, тільки чайник на плиту поставив, обертаюсь — а він уже тут. Сидить, слухає, очима блищить. І йому добре, і мені. Поснідаємо, радіо послухаємо і до пізньої ночі базікаємо. Розповідав я йому про все. Що нового на заводі, яке залізо привезли, як Петрович мало не попався п’яним. І про старе життя теж. Юрко уважно слухав. Мовчав, очима горів і слухав. Дуже добрий хлопець. Найбільше любив, коли я про службу розповідав.
Ох, усе я йому розказав. І як молодим на фронт потрапив, як мало не потрапив у полон, як горіли танки. І про кашу гарячу, і про контузію. А Юрко слухав. Розумний він був. Не кожен вміє так слухати, а він умів. Розповідаю я про друзів, бойових побратимів, сльозу утираю, а він так жалісливо погляне, до руки торкнеться — і одразу легшає. Пощастило мені із сусідом. Любив я його, а він мене. Не любив лише, коли я п’яний приходив. Подивиться осудливо й відвернеться. Навіть радіо йому нецікавим ставало.
Якось випив із мужиками, а коли прийшов додому, Юрко, побачивши мене, одразу сховався у кімнаті. Соромно мені стало, що горілкою минуле заливаю, а не ділюся з ним, як раніше. Прибрав пляшку до холодильника, радіо ввімкнув і цигаркою палив. Сумно мені було, а коли сумно — Юрко завжди приходив. Навіть коли ображався. Ось і тоді прийшов. Сів поруч, торкнувся до руки й дивиться, мовчить. Ну й я почав життям скаржитися, гірким димом закусуючи. А потім зрозумів — нащо жалітися? Хата є, їжа є, навіть друг є. Який вислухає, заспокоїть і помовчить поруч. Ех! Викинув я тоді усе пійло з дому. Лиш холодне пиво з рибкою собі дозволяв. І Юрко не заперечував. Сяде, понюхає рибу та мовчить, слухає мене, поки я не піду спати. А я знав, що він ще довго на кухні сидить, коли я вже сни бачу.
А потім він зник. Тиждень не з’являвся. Сумно мені стало, самотньо без Юрка. Звик уже до наших пізніх розмов на кухні. Вмикав радіо, гремів пляшками, але він не приходив. От і потягнуло мене до крамниці. За пляшкою. Сумно було. Але Оксана, продавчиня, руки в боки уперла й головою хитає. Не продала пляшки, зате пиріжків дала. З картоплею. А через три дні до мене в гості прийшла. Рум’яна, усміхнена, добра. Борщу зварила, ще й пиріжків напекла, побалакала трохи й побігла. У них тоді перевірка була. Сказала, що завтра загляне.
Коли вонаПішла вона, а я зрозумів, що так само, як Юрко колись витягнув мене із самотності, так і Оксана тепер дарує мені нове щастя — родину, тепло, сміх нашої маленької Лізочки.
