**Другий шанс**
— Оля, ти йдеш додому? — подруга Марія нетерплячо постукала манікуреними нігтями по столу.
— Ні, затримаюсь. Чоловік має заїхати, — безсоромно збрехала Оля.
— Ну, як знаєш. До завтра. — Марія вийшла з кабінету, гойдаючи стегнами.
Співробітники один за одним розходилися. За дверима лунали поспішні кроки та цокання підборів. Оля взяла телефон і задумалась. «Мабуть, уже пиво вжив, лежить перед телевізором, пузом догори». Вона зітхнула і набрала номер. Після трьох довгих гудків почулося бурмотіння телевізора, а потім і голос Миколи:
— Слухаю.
— Коля, на дворі дощ, а я в замшевих чобітках. Забери мене.
— Оленко, вибач, не знав, що подзвониш, пивця вжив. Викликай таксі, — сказав чоловік.
— Як завжди. Іншого від тебе й не чекала. А коли робив мені пропозицію, обіцяв на руках носити.
— Олю, серденько, футбол… — У трубці розліглися крики вболівальників, і Оля скинула виклик.
Минули ті часи, коли чоловік чекав її біля офісу. Тоді в нього не було машини, але він щоразу заїжджав. Оля вимкнула комп’ютер, одягнулася і вийшла.
Тишу коридору порушив цокіт її підборів. У холлі біля стійки охоронця стояв заступник директора Андрій Васильович і розмовляв по телефону. Високий, підтягнутий, у довгому чорному пальті — він більше схожий на кіноактора, ніж на офісного працівника. Жінки шепотіли, що досі неодружений.
У Олі завжди був гострий язик, і вона гадала, що, мабуть, хворий, коли такий красень самотній.
— З моделлю зустрічається. Забула її ім’я. Часто на обкладинках журналів з’являється, — говорила подруга Маша, яка знала всі світські плітки.
Микола колись був не гірший. Щодня підтягувався на турніку у дворі. А потім… обленівився, запійнував, відростив пузо. І щоразу, повертаючись з роботи, Оля бачила одну й ту саму картину: Микола лежить на дивані перед телевізором, а на підлозі — пляшка пива.
Вона вже підійшла до дверей, коли ззаду почувся приємний баритон, від якого пробігли мурашки.
— Олено Сергіївно, чому так пізно?
— Думала, чоловік забере, але він не зміг, — відповіла вона з посмішкою, обертаючись.
Андрій Васильович прибрав телефон у кишеню і підійшов.
— Підвезу вас. — Він відчинив двері, пропускаючи її вперед.
— Ні, не треба, викличу таксі, — заперечила Оля, виходячи на вулицю.
Перед сходами вона зупинилася, глянула на калюжі, на свої замшеві чоботи. Ну що ж, весна — сніг ще не встиг розтанути, як пішли дощі.
— Вважайте, що таксі вже тут. — Андрій Васильович узяв її під руку і повів до машини.
Як тут відмовитись? Шкода, що ніхто з колег не бачив. Полюватися на нього було багато охочих.
Він вимкнув сигналВона сіла в машину, і в цю мить зрозуміла, що нарешті знайшла те, що шукала — не нове життя, а повернення старого, тільки кращого.
