Друга – не значить зайва
– Мамо, я не хочу йти до бабусі! – верещала семирічна Соломія, вириваючись з материних обіймів. – Вона мене не любить! Вона любить лише тітчину Софійку!
– Соломійко, годі вигадувати, – зітхнула Оксана, застібаючи доньці куртку. – Бабуся всіх онуків любить однаково.
– Неправда! – дівчинка тупнула ніжкою. – Вчора вона Софійчиному Данилкові морозиво давала, а мені – ні!
– Можливо, у тебе боліло горло? – спробувала знайти пояснення Оксана.
– Ні! Вона просто мене не любить, бо я не від татового сина!
Оксана завмерла з гребінцем у руці. Звідки семирічна дитина знає такі речі? Хто їй це сказав?
– Соломія, хто тобі таке говорив?
– Ніхто, – дівчинка відвернулася до вікна. – Я сама зрозуміла. Данилко ж каже, що його тато і мій тато – брати. А я знаю, що мій тато не справжній. Справжній десь далеко живе.
Серце Оксани стиснулося. Вона присіла поруч із донькою на диван.
– Соломійко, слухай уважно. Тато Богдан – твій справжній тато. Він тебе дужать любить, виховує з двох років. І бабуся Надія теж тебе любить.
– Тоді чому вона завжди Данилка хвалить, а на мене сердиться? – у дівочих очах блищали сльози.
Оксана не знала, що відповісти. Бо Соломія була права. Свекруха дійсно ставилася до її доньки зовсім інакше, ніж до онука від старшого сина.
– Мам, ми спізнюємось, – у кімнату заглянув Богдан. – Соломійко, швидше вдягайся, а то бабуся чекатиме.
– Не хочу до бабусі! – знову заплакала Соломія. – Вона мене не любить!
Богдан збентежено подивився на дружину.
– Що трапилося?
– Потім поясню, – тихо сказала Оксана. – Соломія, вдягайся. Ми всі разом підемо до бабусі.
Вони йшли міським парком мовчки. Соломія плелася позаду, час від часу всхлипуючи. Богдан ніс пакет із продуктами для матері, а Оксана думала про те, як складеться цей візит.
Надія Гнатівна завжди була жінкою непростою. Коли Богдан привів додому Оксану з дворічною донькою, свекруха зустріла їх холодно.
– Навіщо тобі чужа дитина? – говорила вона синові. – Знайди нормальну дівчину, народиш своїх.
Але Богдан був упертим. Він полюбив Оксану і Соломію як рідну доньку. Одружився, усиновив дівчинку, дав їй своє прізвище.
Надія Гнатівна змирилася, але полюбити онуку так і не змогла. Особливо коли старший син Михайло подарував їй справжнього онука – Данилка.
– Мама вдома? – запитав Богдан, подзвонивши у двері.
– Дома, дома, – почувся голос із-за дверей. – Заходьте.
Надія Гнатівна відчинила двері і відразу обняла сина.
– Богданку, як я сумувала! – поцілувала його в щоку, потім кивнула Оксані. – Здоровенькі були, Оксано.
– Доброго дня, Надіє Гнатівно.
– А де ж моя онука? – свекруха нарешті помітила Соломію, яка ховалася за спиною батька.
– Ось я, – тихо сказала дівчинка.
– Ну заходьте, заходьте, – Надія Гнатівна провела їх у вітальню. – Як у вас справи? Богдане, ти схуд?
– Ні, мам, у нормі, – усміхнувся Богдан. – Оксана добре годує.
– Це добре. А Соломіюшка як у школі? Вчиться добре?
– Вчуся, – буркнула дівчинка.
– Соломійко, відповідай бабусі ввічливо, –
