Друга теща
Жінка у домашньому халаті та з віником потайки зазирнула у кабінет директора клініки естетичної хірургії Сяйво. Її звали Мирослава, і зараз вона намагалася зробити голос тихеньким, щоб не нервувати керівництво.
Я чула, у вас вакансія молодшого масажиста?
Тимофій Гринюк підняв очі від ноутбука і подивився на неї поглядом, що легко міг підпалити як мінімум пару нових прасок. Щойно зірвались перемовини з інвесторами нерви були просто на межі.
І це ти, з ганчіркою, зібралася людей масажувати?
Та ні… Я онлайн-курси пройшла. І резюме написала, затинаючись, простягла йому помятий аркуш, витягнутий із глибокої кишені.
Відчуттям ніяковості завадив лише прихід його заступника Олексія Левади. Тимофій скривився та не втримався:
Олексу, поясни-но, чому наші прибиральниці вважають, що для них немає дверей? Викинь її звідси! Уявила себе майстром масажу! Більше не пускати з подібними витівками!
Не дослухавши відповідь, вихопив резюме, розірвав на шмаття і кинув під ноги Мирославі.
Мирослава, кусаючи губи, опустилась на корячки і почала збирати ці жалюгідні клапті. Сльози самі текли з очей. Олексій без довгих церемоній підхопив її під лікоть, провів по коридору повз відвідувачів, а далі майже затягнув у комірчину при клініці.
Там, між старою залізною шафою й пожежним щитом з піском ще радянських часів, Мирослава сіла й нарешті дала волю сльозам.
Працювала вона тут недавно. Про швабру мріяла хіба що у нічних кошмарах, а тут зарплатня краща, ніж у державній лікарні. Ну й, безумовно, Тимофій Степанович вважався людиною з імям. Говорили: з дна вибився, і все сам з дитбудинку до власної клініки.
Це й було правдою. Гринюк дитинство провів під опікою держави ні мами, ні тата не знав, якусь інформацію шукав усе життя, та все марно. Зате сам виріс, освіту здобув, став лікарем, а потім асом у світі естетики. До нього їхали й столичні актриси з Києва, й, як кажуть, дружини народних депутатів: з грошима ніколи проблем не мав.
Саме тому Мирослава наважилася: дізналась про вакансію і подумала, що треба бодай спробувати.
Масажисткою вона мріяла бути давно. Потихеньку гризла медичну грамоту за книжками, закінчила онлайн-курси, але диплома не було, а без нього влаштуватися по спеціальності хіба що в казці. Гроші на навчання відкладала помаленьку, поки чоловік не зник разом із заощадженнями лишив її з маленькою дочкою та сама-одна в бетонній коробці.
А вже згодом вияснилось, що Ігор був не митець, а аферист, і навіть автобіографія в нього була вигадана. Розлучення тяглося безкінечно, бо чоловік на суди відпочивав. За Світланку Мирослава трималася, як за рятувальний круг, тоді й почалися її поневіряння.
З дитиною на руках брали неохоче навіть прибирати. Трійцею Мирослава, Світланка і мама Ольга Григорівна тулилися у хрущівці. Не шикували, інколи жили на мамину пенсію. Ольга Григорівна ще той характер: спортсменка, гімнастка, дворовий заводила ще з часів, коли мячі з ганчіря майстрували. Взяла під опіку внучку і дала доньці змогу працювати.
Курси масажу Мирослава закінчила, сертифікат з них і був порваний під кабінетом тепер клапті не озолотиш.
Витершись, пішла відмивати далі підлогу. На неї перешіптувались, озиралися. Зате вдома мама зустріла гарною новиною: Світлана виграла в садочку конкурс малюнка. Явний талант, і Мирослава намагалася купувати їй хороші фарби та альбомчики: дитина навіть у підготовчому класі художньої школи навчалась.
Відро стало нестерпно важким. Коли тягла його до двору, допоміг Федір Андрійович двірник, єдиний тут, хто не ходив із носом, ніби в нього замість легень грошовий компресор. Чоловік солідного віку, про Тимофія говорив: О, меценат! Із землі богача ліпиш, а сам себе згадати боїшся.
Федір Андрійович Мирославу підтримував, і домашніми пиріжками пригощав, і сміливість додав. Саме він переконав не боятись спілкування з директором і принести злощасне резюме.
Усміхнувшись до нього крізь сльози, Мирослава знову розплакалась.
Миросю, не журись. Все зміниться, головне не спинись.
Краще б і не йшла, схлипнула вона. Тільки сміху людям завдала.
То Гринюк зараз не при собі. Спробуй якось інакше, не квапся.
Сказали, більше до нього не сунься, темно сказала Мирослава. Думала: теж вибюся з низів. А він просто дипломований гордовитий пан.
Двірник тільки плечима потиснув. Мирослава лишила інвентар у підсобці, далі додому: грошей ледь на хліб. Світлана просила якусь дорогу іграшку, а взяти ну, хіба десь у казці здобути.
Вдома все незвичне. Мати сиділа тихенько, щось ховала у рукаві. Серце у Мирослави стиснулось.
Мам, що сталося?
Та ніц… відмахнулась Ольга Григорівна, але очі не слухалися.
Мам, кажи, не вгавала Мирослава.
Мама залилася слізьми.
Бач, в лікаря була, на плановому медогляді від театру нашого дитячого, всіх туди записали. І знайшли болячку… Операція потрібна. Інакше рік, може. Черга он до Києва. Грошей нема, сама знаєш. Ще й апаратура в нас у музеї плаче.
Мамо, перестань так казати! Мирослава підірвалась. Ми щось придумаємо!
На зарплату прибиральниці й мою пенсію? гірко посміхнулась мама. Як не крути із килимка смердюка не вдряпаєш на штани.
Всю ніч Мирослава перебирала плани, а до ранку вирішила: іншого шляху немає ще раз ризикнути і поговорити з Гринюком.
Та того дня її в клініку й не пустили: сказали скорочення. Виплатили законних три мінімальні і до побачення.
Федір Андрійович змусив Мирославу записати його номер. Вона виводила цифри автоматом, думаючи: Що далі? Місяць якось проживе…
Здаватися Мирослава не звикла. Мамі про звільнення відступом, ніби сама захотіла. Нові вакансії скрізь платять копійки. І раптом: потрібна доглядальниця, медосвіта не обовязкова, лише готуй-убирай-допомагай.
Мирослава знизала плечима: це не гірше, ніж мати щітку. Відгук на резюме і ось дзвінок. Вакансія від агентства, наймачка багата, самотня жінка.
Домовились зустрітися. Тамара, начальниця відділу кадрів, одразу без зайвих сантиментів:
Я вас одразу попереджаю: клієнтка горіх. Ви десята за рік, довго не витримує ніхто.
Мирослава напружилась, але лиш мовчки ковтнула.
Прізвище почуєте: Емілія Дмитрівна Мороз, колишня прима оперного театру. Дуже примхлива, зате грошей як листя по осені. Роботи багато, зате якщо витримаєте удвічі більша зарплата й контракт на рік.
Мирослава тільки кивнула. Навіть поточна ставка у два рази вища, ніж у клініці. Шанс!
Починати треба було з ранку. День розпочався з першої кави. Коли Мирослава ввійшла у старий будинок з колонами в самому серці Львова, одразу відчула: тут гроші пахнуть. Меблі, паркет, дзеркала…
Чого витріщилася? Дивишся, що тут утащити? долинув до неї сухий, наче шкірка лимона, голос.
У центр холу заїхала електрична коляска. В ній сиділа зовсім сива, худенька жіночка мов горобець, що випав із гнізда, але з блиском в очах.
Добрий день, пані Еміліє, промимрила Мирослава.
Не мимри! Говори голосніше! Руки тримай на видноті! Бахіли не забудь у мене тут французький паркет! Вон, у відрі, надівай і рушай за мною, я снідати збираюся.
Мирослава натягла не медичні бахіли, а мякі, більше схожі на шапочки, і поспішила слідом.
Розчеши мені волосся. Та обережно! Не цією щіткою, Господи… де таких недотеп беруть? Сітку зніми, візьми перуку й чеши її.
Вибачте, я трішки не так зрозуміла…
Знову клоун прислали. Де вас клепають, на фабриці дурнів? Чаю холодного принеси! Зараз!
На кухні Мирослава заварювала чай і боялась розлити. А господиня привід знаходила й там: Не тупай! Паркет під тобою тріщить! Людоньки, як я це витримаю?
Пильно передивившись чай, Мороз хлюпнула гаряче в лице Мирославі.
Не туди принесла! Це ти сама винна!
Де можна вмитися?
Внизу, поруч кладової для прислуги! І, щоб я не бачила твого кисляка!
Весь день господиня безперервно забавлялась новенькою: чіплялась, насміхалася, влаштовувала дрібні пастки. Мирослава швидко зрозуміла: перевірка на міцність характеру. Відкусила язика і вирішила: вистачить Емілії хисту мене вигнати її вибір.
До вечора жінка втомилась, вирішила: хай вже робить мені масаж.
Ну й роби, байдуже дозволила вона.
Три місяці випробувального не минули, як одна. Мирослава майже не бачила доньки, зате могла дозволити мамі відпочити від роботи: Ольга Григорівна швидко втомлювалась театр таки не школа.
Взаємини з господинею поступово налагоджувалися. Мороз ніби придивлялася: чи витримає ця нова. Якось спитала:
А що твої вдома, не скаржаться на таку роботу?
Мама й дочка. Вибору нема. А Світланці ось-ось шість, художня школа…
Приведи. Я подивлюся.
Ось так Світланка почала навідуватись до Мирослави на роботу: зазвичай тихенько малювала в кутку. Одного разу так намалювала портрет Мороз, що господиня повісила його у рамці в столовій.
Між ними потроху зявилася довіра. Мирославу вже не лякала думка, що її ось-ось звільнять.
У Мороз була складна хвороба суглобів, операція вже не рятувала. Коли болі ставали нестерпними, Мирослава робила масаж дійсно ставало легше. Якось господиня навіть попросила залишити доньку на ніч: нічого, місця багато.
Одного разу Мирослава допомагала навести лад у кабінеті Мороз. Перебираючи книжки, натрапила на старий альбом зі світлинами.
Можна подивитись?
А чого ж. Подивимось, усміхнулася Мороз.
Втрьох почали гортати. Фотографії від самої юності. І тут Світланка раптом скрикнула:
Ой, це ж бабуся! Ось така ж фотографія у нас вдома!
Мирослава поглянула і не повірила своїм очам: на сторінці молода Ольга Григорівна.
Це у вас мамина фотографія? Ви знайомі?
Мороз прищурилась:
Ти донька Ольги? От старість! Думала, на кого ти схожа
То ви з мамою дружили?
Авжеж! Подруги дитинства. В дворі разом я на консерваторію, вона на гімнастику. І хлопця одного вподобали… він у підсумку до мене пристав, а твоя мама місце у збірній втратила через розрив.
Світланка спитала: чому тепер не спілкуються. Мороз зітхнула:
Виросли. Хтось образився, час усе змінив. А я взяла прізвище чоловіка Мароз, а у нього теж своє кіно.
Відтоді Мирослава почала думати, як би організувати зустріч старих друзів. Випадок трапивсь сам собою: Світланка переночувала у Мороз, і треба було, щоб Ольга Григорівна забрала її зранку.
Ольга Григорівна зявилася у своєму поношеному пальті. Мороз вже збиралась відпочивати, як раптом побачила знайому постать.
Хто це тут зайшов? Я нікого не чекала.
Вітаю, Еміліє, холодно вимовила Ольга Григорівна. Не казатиму, що рада бачити.
І навзаєм. Бачу, життя тебе пошарпало.
Не більше, ніж інших. У мене хоча б родина є. А тобі що лишилося?
Ну, у тебе хоч весіль не було! Думаєш, не знаю, що досі з дівочим прізвищем?
Раптом Ольга Григорівна якось мяко усміхнулася.
Ти нічого не зрозуміла. Я стежила за твоїми успіхами. Як-не-як, наша дівчина стала примою. А памятаєш пять років тому дзвінок?
Мороз аж побіліла.
Тоді, коли тебе якось намагалися ошукати, пояснила Ольга Григорівна. Я змінила голос, попередила тебе: артист той хвалився, що вижене тебе й квартиру відніме. Так ось, то я…
То-то ти! ахнула Мороз. Ти мені життя врятувала…
Та… шкода тебе завжди було. Ну все, нам час. Світлана вже спить.
А як ти зараз живеш?
У малосімейці, не як тут. Але нам вистачає.
Все, вирішено: переїжджаєте до мене! В мене кімнат хоч склади. Для Світланки зроблю дитячу. І не сперечайся. Побалакаємо ще, хто його знає, скільки тому лишилося.
Ольга Григорівна сіла, втомлено.
Десь із півроку, сказали… Серце, ані грошей, ані лікування не набереш.
Так. Завтра ж переїжджаєте, відрізала Мороз. Я тобі винна, і вже давно.
В ту ніч Мороз довго не спала: розпитувала Мирославу про мамину хворобу, згадувала молодість, жалкувала, що доля розкидала по різних кутках. Серце стало мякшим.
Через тиждень в особняку гуде ремонт. Курєри носять шпалери, меблі, дитячі альбоми. Мороз взялася за переселення з натхненням радянської перевірки на молочній фермі.
Вечорами за чаєм подруги згадували історії життя. А коли ремонт скінчився, Мороз під час вечері без сентиментів сказала:
Ольго, твої документи я показала хорошому лікарю. Операція за два тижні. Хірург молодий, гарний, син професора але не крутило тебе!
Ти що квоту дістала? очі округлились.
Та яка квота! Все за мій рахунок. Відмовлятись пізно, будеш лікуватись. Світланці потрібна активна бабця, бо друга вже майже розвалина.
Через два тижні Ольга Григорівна вже лежала у найкращому відділенні міста. Хірург Валентин Сологуб молодий серйозний лікар, до того ж простий і делікатний.
Побачивши, як Мирослава доглядає маму, Валентин якось сказав:
Таких відносин у сімї нечасто зустрінеш!
У мене тільки донька, але найкраща…
А в мене не склалося. Дружина хотіла життя професорської невістки, а зі мною лише гуртожиток та нескінченні чергування. Любов дала тріщину.
Ви ще зустрінете свою жінку, тихо мовила Мирослава.
Можливо, вже зустрів, прошепотів Валентин.
Сама Мирослава почувала, що дивиться на лікаря не лише як пацієнт. Не красень але добрі очі, людяність…
Тиждень реабілітації і мама вдома. Мороз залишилася доглядати Світланку. Дівчинка вже називала її бабусею.
Але Мороз вставала все важче, костями тріщало, масаж рятував ненадовго.
Одного вечора Мороз глянула на Мирославу:
Досить займатись зі мною. Час навчатись професійно: йди на масажистку-реабілітолога, курси оплачу. Будеш своїй сімї не тільки донькою, а фахівцем! Згодна?
Звісно! Тільки ж це дорого
Моя справа. Я ж у своєму домі мрію мати особистого масажиста. Не підведи!
На курсах викладав Семен Олексійович досвідчений чоловік, в Мирославі помітив талант.
Чули про спа-салон Ваніль?
Аякже! Там мріють працювати навіть ті, хто дипломи купує.
Я його директор! Готові працювати руками і серцем?
Мирослава кивнула: хотілося плакати від радості.
Відтоді навчалась ще з більшим завзяттям. Частину навчання Семен Олексійович оплатив, назвавши стипендією. Скоро Мирослава вже працювала у Ванілю. Графік ідеальний: зранку до обіду, далі мама, Мороз і Світланка.
Через пів року до Мирослави записувались саме до Мирослави з руками золотої.
За цей час стосунки з Валентином стали ще теплішими. Вихідні проводили утрьох: парки, дитячі виставки, спільні кавування…
Ольга Григорівна повернулася на роботу, але Мороз все частіше залишалась у ліжку. Масаж допомагав на день-два.
Валентин направляв післяопераційних пацієнтів до Мирослави: її руки вже ставали легендою по місту. Тепер Ваніль був не просто салоном а осередком реабілітації.
Відтоді і будинок Мороз став для Мирослави й дочки майже рідною домівкою. А Валентин отримав особливе благословення господині:
Навіть не вздумай моїх дівчат образити не прощаю навіть третій тещі!
Тому хто сказав, що життя українців не серіал? Трохи драми, трохи трубот, трішки магії, а ще гуртування, навіть якщо доля все життя випробовувала на міцність.
Іноді друга теща це не про нову родину. Це шанс знайти своє місце у світі, навіть якщо шлях до нього пролягає через чай, бахіли й цілком автентичні львівські багатоповерхівки!
