**Другий шанс**
Ганна Степанівна була звичайною бабусею — зі своїми слабкостями й вадами. Але Дмитро любив її беззастережно. Батька свого він не пам’ятав, хоча бабуся казала, що краще б його й зовсім не було. На питання Дмитра вона відповідала: «Підростеш — зрозумієш». І хлопець мовчав, не допитувався, намагаючись усе осмислити сам.
У п’ять років бабуся забрала його до себе, і з того часу матір з’являлася в його житті лише епізодично — між черговими претендентами на роль чоловіка.
Одного разу, коли мати знову прийшла забрати Дмитра, бабуся відправила його до кімнати. Він тихо грав, але прислухався до розмови на кухні. Спочатку нічого не було чути, а потім мати почала кричати, і бабуся теж підвищила голос.
— Скільки можна? Хлопцеві потрібна мати, а не розфарбована вітрогонка! — гула бабуся.
— Мені що, тепер себе закопувати заживо?! Я йому чоловіка шукаю — і батька! — кричала мати у відповідь.
— Там, де ти їх шукаєш, нормальних не трапляється. Хіба хтось полюбить дитину від іншого? Своїх кидають, а чужих тим паче.
— Ти ніколи не зрозумієш! Ти… — і тут мати вигукнула щось таке, чого Дмитро не знав, але відчув — це було жахливо образливо.
Бабуся теж так подумала й вигнала її. Вона зайшла до кімнати — зла, роздражнена — потягла Дмитра за патли й вийшла, гримнувши дверима.
Мати зникала на тиждень-другий, потім з’являлася знову — то радісна, то зла, залежно від того, як склалася чергова спроба знайти чоловіка.
Після її відходу волосся Дмитра й речі, яких вона торкалася, ще довго пахли її парфумами. І він, закриваючи очі, принюхувався, згадував.
Згодом він почав боятися цих візитів. Після них бабуся пила ліки від серця, клекотіла на кухні й воркотіла, що виростила не доньку, а безсердечну зозулю, яка кинула єдину дитину. Бурчала, що в неї більше немає сил і вона просто віддасть його наступного разу… Дмитро сидів у кімнаті, чекаючи, коли вщухне буря.
А потім бабуся приходила, ставила на стіл тарілку з млинцями чи сирниками і казала втішно:
— Чого мовчиш? Налякався? Не бійся, я тебе не віддам. І не сердься на мене.
Дмитро все розумів і не сердився. Коли йому було погано, він йшов до бабусі, і вона заспокоювала його. Але вона сама не могла жалітися восьмирічному хлопцеві. Ну й як він міг її втішити? Тому він терпляче слухав її нарікання й мріяв лише про одне — щоб у їхньому домі знову запанували тиша та затишок.
Дмитро ріс, а бабуся, здавалося, не змінювалася. Вона ніби закостеніла в одному віці. І він думав, що так буде завжди.
Коли Дмитро вчився у старших класах, бабуся постійно напучувала:
— Якщо не вступиш до університету, тебе заберуть у армію. А я вже стара, не витримаю. Тож, якщо хочеш, щоб я пожила ще — постарайся.
І він старався. Він не мав права підвести бабусю. Адже крім неї в нього нікого не було. Дмитро добре скрав ЗНО й вступив на історичний факультет — не престижний, але бюджетний. Він любив читати й захоплювався історією.
На другому курсі закохався в гарненьку й жваву Оленку. Вона любила вечірки, а Дмитро їх не переносив. Та заради неї ходив на студентські тусовки. Бабуся відразу здогадалася про почуття онука — чекала його, не лягала спати. Дмитро шкодував її й намагався не затримуватися. Але Оленці це не подобалося.
Одного разу вона поставила умову: якщо він піде з вечірки — вони розійдуться. Дмитро не хотів губити дівчину, але й бабусю не міг кинути. Він таки пішов. Біг додому, наче за ним женуться, лаючи бабусю в думках: «Чого не спиш? Я ж дорослий! Нічого зі мною не станеться».
Увійшов у квартиру й побачив світло під дверима її кімнати. «Ну й чого вона не спить?» — подумав він із дражливою злістю. Заглянув усередину — бабуся лежала на підлозі, заплющивши очі, одна рука нерухомо під нею. Поряд розлита вода, перекинута склянка.
— Бабусю? Що з тобою?! — кинувся до неї.
Вона ледве відкрила очі, хотіла щось сказати, але рот перекосився, і слова не слухалися.
— Ти лише не вмирай! Зараз все буде! — вихопив телефон.
Швидка приїхала швидко. Лікар сказав, що ще трішки — і було б запізно.
Дмитро звинувачував себе: через кохання він не помічав, що бабуся останнім часом скаржилася на запаморочення, пила ліки, ходила, тримаючись за меблі. Якби він не пішов на ту вечірку… Якби був вдома…
Бабусю забрали до лікарні. І вперше він залишився зовсім сам. Кожен день носив їй курний бульйон і узвар, який варила Оленка. Але вона не витримала — скоро знову пропадала в клубах. Вони розійшлися.
Через три тижні бабусю виписали. Вона тепер ходила обережно, дрібними кроками.Нарешті, коли маленька Маринка вперше несміливо назвала її бабусею, він зрозумів — цього разу мати дійсно скористалася своїм другим шансом.
