**Другий шанс**
На душі у Софії було важко, як завжди після відвідин цвинтаря. У автобусі поруч із нею їхали ще кілька людей. Усі — у своїх думках.
Автобус звернув із окружної дороги до міста. За вікном простяглися одноповерхівки зносинного району. Скоро й вони зникнуть, а на їхньому місці з’являться нові багатоповерхівки з широкими тротуарами.
Софія рішуче вийшла на найближній зупинці. Раптом, коли вона приїде наступного разу, цього району вже не буде? Вона йшла вулицею, серед пошарпаних будиночків, і серце стискалося від думки, що не знайде свого дому, де пройшло її найщасливіше дитинство.
У більшості вікон були вибиті шибки, двері під’їздів розчинені настіж. Жителів давно переселили в нові квартири. Пусто, лише машини минають повз. Ось і її будинок. Софія зраділа йому, як старому другові.
Без людей він здавався мертвим. Біля під’їзду ще стояла скамейка, почорніла від часу. А через два будинки вже визирала стріла крана. Скоро знесуть і це місце.
Софія заплющила очі — і ось у вікні другого поверху мама, яка виглядає її серед дівчаток, що грають у класики. З відкритих вікон лунає дзвін посуду, пахне смаженою цибулею. У когось із квартир гримить телевізор. А з вікна тітки Марії розлягається її пронизливий голос — вона сварить свого чоловіка.
*«Соню, обідати!»* — донеслося з далекого минулого.
Софія здригнулась і відкрила очі. Ні мами, нікого — лише вікна дивляться на неї порожніми проваллями.
Але вона вже не може зупинитися — і спогади нахлюналися хвилею.
***
*«Соню, обідати!»* — кричить у вікно мама.
Вона бігом піднімається по стертих сходах на другий поверх, залетить у квартиру і ще в передпокої чує мамин голос: *«Помий руки й за стіл!»* А тато сидить між столом і холодильником, читає газету в очікуванні, коли всі сядуть…
Софія так яскраво все це згадала, що навіть відчула запах кислих щів. З очей потекли сльози, і вона провела пальцями під віями, стираючи їх.
А ось вона з портфелем іде до школи. Не встигла відійти кілька кроків, як ззаду почувся тупіт Мишкових ніг.
*«Сонь, зачекай!»* — гукає він.
Наздогнав, йде поруч.
*— Даси математику списати?*
*— А чому ввечері не зайшов?* — питає Софія.
*— Твоя мама дивиться на мене так, наче я щось у вас вкраду.*
*— Вигадуєш.* — Софія ледь повертає голову й дивиться на Мишковий профіль.
Як він змінився за літо! Темне волосся вигоріло на сонці, а смаглява шкіра стала ще темнішою. З-під комірця визирає тонка шия, на якій збоку помітна жилка. Вона впевнена, що бачить її. Ні, звісно, не бачить. Просто колись помітила й запам’ятала.
Коли він став таким? Софія впізнавала й не впізнавала свого друга з дитинства, сусіда Мишка, що жив у тому ж під’їзді, на першому поверсі. Побачив її у вікні й вибіг слідом.
Мирчук відчув її погляд, теж подивився. Софія не встигла відвернутися. Очі кольору міцного чаю обпекли, як окріп, а щоки й вуха спалахнули від сорому. Серце забилося швидко й нерівно.
Батьки обоих працювали на заводі, звідси й дістали квартири в старому фонді. Мама Мишка теж була бухгалтером на заводі, а мама Софії — медсестрою в лікарні. Завод і досі тут, недалеко, димить товстими трубами.
*— Ти куди вступатимеш?* — раптом питає Софія.
*— До політеху. Після інституту піду на завод інженером, а потім стану директором і зміню тут усе.*
*— Серйозно?* — здивувалася Софія. *— Ніколи не чула, щоб хтось мріяв стати директором заводу.*
*— Не віриш? Ось побачиш,* — впевнено сказав Мишко.
*— Інженер — зрозуміло, а нащо тобі завод? Його ж ось-ось закриють. Обладнання старе, цехи розвалюються. Легше новий побудувати,* — безтурботно зауважує Софія.
*— Багато ти розумієш. Його ніколи не закриють. Він один із перших у регіоні. Містоокруглююче підприємство. Без нього тисячі людей опиняться на вулиці,* — серйозно каже Мишко. *— А ти?*
*— А я вступлю до університету, тільки не тут, а у Києві. Стану перекладачкою, побачу багато країн. Хоча лікарем теж непогано бути, психотерапевтом. Ще не вирішила, є цілий рік,* — злегка пофарбовано відповідає Софія.
У останню неділю вересня їхній клас поїхав на дачу до однокласника святкувати день народження. Дача — недалеко від міста, на березі Дніпра. Під ногами шаруділо золото листя, низьке сонце, пробиваючись крізь дерева, засліплювало.
Дорослі з дівчатками накривали стіл у саду, а хлопці грали у волейбол. Після обіду всі розійшлися лісом. Там уперше Мишко поцілував Софію.
Який це був рік! Обоє раптом дорослішали, шаленіли від кохання, до виснаги обіймались і цілувались. Одного разу маІ тепер, стоячи перед ним у цьому кабінеті, вона усміхІ тепер, стоячи перед ним у цьому кабінеті, вона усміхнулась, відчуваючи, як серце, нарешті, знайшло свій дім.
