**Другий шанс**
— Оленко, ти додому йдеш? — подруга Марічка нетерплячим рухом постукала наманікюреними нігтями по столу.
— Ні, затримаюся. Чоловік має заїхати, — безсоромно збрехала Олена.
— Ну, як знаєш. До завтра. — Попоказуючи стегнами, Марічка вийшла з кабінету.
Співробітники один за одним покидали офіс. За дверми лунали поспішні кроки та стук підбоїв. Олена взяла телефон і задумалася. *«Пиво, мабуть, уже прийняв на груди, лежить перед телевізором із пузом догори»*. Вона зітхнула й набрала номер. Після трьох довгих гудків почулось бурмотіння телевізора, а потім уже й голос Василя:
— Слухаю.
— Валю, дощ на вулиці, а я в замшевих черевичках. Забери мене.
— Оленко, прости, не знав, що подзвониш, пиво вже випив. Виклич таксі, — сказав чоловік.
— Як завжди. Нічого іншого й не чекала. До речі, коли робив мені пропозицію, обіцяв на руках носити.
— Оленко, рибонько, футбол… — У трубці роздалися крики вболівальників, і Олена розірвала дзвінок.
Минули ті часи, коли чоловік чекав її біля офісу. Тоді в нього не було машини, але він щоразу заїжджав. Олена зітхнула, вимкнула комп’ютер, одягнулася й вийшла.
Тишу коридору порушила дроботня її підбоїв. Усі давно пішли. У холлі біля охоронця стояв заступник директора Сергій Якович і розмовляв по телефону. Високий, стрункий, у довгому чорному пальті, він був схожий на кіноактора, а не на звичайного офісного працівника. Жінки шепотіли, що він неодружений.
Олена завжди мала гостру язика, тому припускала, що він хворий, коли досі не знайшов собі пару.
— З моделлю зустрічається. Забула її ім’я. Часто на обкладинках журналів з’являється, — говорила тоді подруга Марічка, яка знала всі світські плітки.
Василь у молодості був не гірший. Щодня на турніку у дворі підтягувався по тридцять разів. А потім… обленіничав, полюбив пиво, відростив пузо. І кожен день, повертаючись з роботи, Олена бачила одну й ту саму картину: Василь на дивані перед телевізором, а на підлозі — пляшка з пивом.
Вона вже підійшла до дверей, коли за спиною роздався приємний баритон, від якого аж мурашки побігли.
— Олено Ігорівно, чому так пізно?
— Думала, чоловік забере, а він не зміг, — відповіла вона з усмішкою, обертаючись.
Сергій Якович сховав телефон у кишеню й підійшов.
— Я вас підвезу. — Він відчинив двері, пропускаючи її першою.
— Ні, що ви, не треба. Я таксі викличу, — заперечила Олена, виходячи на вулицю.
Перед сходами вона зупинилася, глянула на калюжі на асфальті, на свої модні замшеві черевики. Що ж, весна — сніг ще не встиг розтанути, як пішли дощі.
— Вважайте, що таксі вже подане. — Сергій Якович узяв Олену під руку й повів до своєї машини.
Як тут відмовитися? Шкода, що ніхто з колег не бачив — позаздрили б. Полювальниць на красеня було немало.
Сергій Якович вимкнув сигналізацію й відчинив двері позашляховика. Олена легко зістрибнула на високе сидіння, іграшково скрикнула й соромливо поправила спідницю на колінах. Він м’яко закрив двері, обійшов машину та сів поруч.
— Я за вами давно спостерігаю. Ви вмієте бути вимогливою, але не перегинаєте палицю. Гадаю, ви б чудово очолили відділ маркетингу.
— А як же Ганна Петрівна? — здивувалася Олена, не чекаючи такої пропозиції.
— Їй пора на пенсію. Вона добра працівниця, але не встигає за новими програмВони зустрілися очима, і в цю мить Олена зрозуміла, що її серце назавжди належить лише одній людині — тому, хто колись обіцяв носити її на руках.
