**Другий шанс**
— Оленко, йдеш додому? — подруга Мар’яна нетерплячо постукала наманікованими нігтями по столу.
— Ні, затримаюся. Чоловік має заїхати, — безсоромно збрехала Олена.
— Ну, як знаєш. До завтра. — Поколихуючи стегнами, Мар’яна вийшла з кабінету.
Співробітники один за одним покидали офіс. За дверима лунали поспішні кроки і цокання підборів. Олена взяла телефон і задумалася. *«Напевне, пиво вже випив, лежить перед телевізором з животом догори».* Вона зітхнула й натиснула кнопку виклику. Після трьох довгих гудків почула бурмотіння телевізора, і лиш тоді — голос Богдана:
— Слухаю.
— Бодю, на вулиці дощ, а я в замшевих чобітках. Забери мене.
— Оленко, пробач, я ж не знав, що ти подзвониш, пива випив. Виклич таксі, — відповів чоловік.
— Як завжди. Нічого іншого й не чекала. Жодного разу ти не зробив мені приємного.
— Оленко, рибко, футбол… — У трубці залунали крики вболівальників, і Олена кинула слухавку.
Минули ті часи, коли він чекав біля офісу. Тоді не було машини, але він щоранку заїжджав за нею. Вона вимкнула комп’ютер, одягнулася й вийшла.
Тишину коридору розірвало цокання її підборів. Усі вже пішли. У холлі біля стійки охоронця стояв заступник директора Олег Миколайович, високий, стрункий, у довгому чорному пальто — наче з кіно. Жінки шепотілись, що він не одружений.
Олена вважала, що він або хворий, або холодний, як лід.
— З фотомоделлю зустрічається, — якось пошепки повідомила Мар’яна, яка знала всі світські плітки.
Богдан колись був не вислівно гарним. Підтягувався по тридцять разів на турніку. А потім… Потім звик до дивану й пива. І кожен вечір Олена бачила те саме: він лежить перед телевізором, а біля нього — пляшка.
Вона вже підійшла до дверей, коли за спиною почувся низький баритон, від якого пробігли мурашки.
— Олено Іванівно, а ви ще тут?
— Думала, чоловік забере, але він не зміг, — обернулася вона з усмішкою.
Олег Миколайович сховав телефон в кишеню пальто й підійшов.
— Я вас підвезу. — Він відчинив двері, пропускаючи її наперед.
— Ні, що ви… Я таксі викличу, — заперечила Олена, виходячи на вулицю.
На порозі вона зупинилася, дивлячись на калюжі та свої замшеві черевики. Весна — сніг ще не встиг зійти, як пішли дощі.
— Вважайте, що таксі вже чекає. — Він взяв її під руку й повів до своєї машини.
Як тут відмовитися? Красивий, успішний, зі блискучим кросовером…
Сівши в авто, вона легко підібрала ноги, грайливо ойкнула й поправила спідницю. Він обійшов машину й сів за кермо.
— Я давно за вами спостерігаю. Ви могли б очолити відділ маркетингу.
— А як же Людмила Петрівна? — здивувалася Олена.
— Їй пора на пенсію.
Вона почувала його погляд, що ковзався по її профілю. Через секунду він знову дивився на дорогу.
Олена раптом помітила, що їдуть повз її будинок.
— Поверніть праворуч. Ось мій під’їзд, — сказала вона, розриваючи мовчання.
Машина зупинилася, але вона не поспішала виходити.
— Може, якось разом пообідаємо? — промовив він.
Серце стиснулося від цих слів.
— Може, — грайливо всміхнулася вона й вийшла на мокрий асфальт.
Одного разу він запросив її на каву перед усіма колегами. Потім були обіди, вечері…
І Олена, яка ще вчора зневірилася в своєму шлюбі, раптом відчула себе бажаною, коханою й на двадцять років молодшою.
А Богдан як лежав на дивані, так і лежав. На підлозі — пляшка пива. Хотілося підіти й вилити її… але прибирати їй.
— Ти змінилася, — раптом промовив він одного вечора.
*«Невже помітив?»* — подумала Олена з їдкістю.
— У що вплуталась? — спитав він.
— У що? У тебе телевізор і пиво корисніше за мене.
— Я помітив… Ти нову зачіску зробила.
— Я з цією зачіскою ходжу вже три роки, — зітхнула вона. — У кіно ми не ходили тисячу років!
— Оленко, ти вмієш готувати краще за будь-який ресторан… — несміливо похвалив він.
Вона дивилася на нього, і нічого, крім роздратування, не відчувала.
— Ти останнім часом якась інша, — сказала Мар’яна, коли нікого не було в кабінеті. — Говорять, у тебе роман із Олегом Миколайовичем?
Олена мовчала. Але серце ніяково занило.
— Дай адресу тієї жінки, що ворожіє, — попросила вона.
Додому Олена принесла маленький пузирець. Ховаючи його у шафу, вона ще не знала, чи зважиться…
Того вечора вона вилила накопичене:
— Я йду від тебе.
Богдан побілів.
— Я… не можу без тебе… — його голос перервався.
Він схопився за серце й осів на підлогу.
— Бодю?! — Олена кинулася до нього, але він не реагував.
«Швидку!»Вона зрозуміла, що ніхто не потрібен їй так, як ця людина, яка ледве дихала, але все ще тримав її руку.
