Другий шанс

**Другий шанс**

— Оленко, йдеш додому? — подруга Мар’яна нетерплячо постукала наманікованими нігтями по столу.

— Ні, затримаюся. Чоловік має заїхати, — безсоромно збрехала Олена.

— Ну, як знаєш. До завтра. — Поколихуючи стегнами, Мар’яна вийшла з кабінету.

Співробітники один за одним покидали офіс. За дверима лунали поспішні кроки і цокання підборів. Олена взяла телефон і задумалася. *«Напевне, пиво вже випив, лежить перед телевізором з животом догори».* Вона зітхнула й натиснула кнопку виклику. Після трьох довгих гудків почула бурмотіння телевізора, і лиш тоді — голос Богдана:

— Слухаю.

— Бодю, на вулиці дощ, а я в замшевих чобітках. Забери мене.

— Оленко, пробач, я ж не знав, що ти подзвониш, пива випив. Виклич таксі, — відповів чоловік.

— Як завжди. Нічого іншого й не чекала. Жодного разу ти не зробив мені приємного.

— Оленко, рибко, футбол… — У трубці залунали крики вболівальників, і Олена кинула слухавку.

Минули ті часи, коли він чекав біля офісу. Тоді не було машини, але він щоранку заїжджав за нею. Вона вимкнула комп’ютер, одягнулася й вийшла.

Тишину коридору розірвало цокання її підборів. Усі вже пішли. У холлі біля стійки охоронця стояв заступник директора Олег Миколайович, високий, стрункий, у довгому чорному пальто — наче з кіно. Жінки шепотілись, що він не одружений.

Олена вважала, що він або хворий, або холодний, як лід.

— З фотомоделлю зустрічається, — якось пошепки повідомила Мар’яна, яка знала всі світські плітки.

Богдан колись був не вислівно гарним. Підтягувався по тридцять разів на турніку. А потім… Потім звик до дивану й пива. І кожен вечір Олена бачила те саме: він лежить перед телевізором, а біля нього — пляшка.

Вона вже підійшла до дверей, коли за спиною почувся низький баритон, від якого пробігли мурашки.

— Олено Іванівно, а ви ще тут?

— Думала, чоловік забере, але він не зміг, — обернулася вона з усмішкою.

Олег Миколайович сховав телефон в кишеню пальто й підійшов.

— Я вас підвезу. — Він відчинив двері, пропускаючи її наперед.

— Ні, що ви… Я таксі викличу, — заперечила Олена, виходячи на вулицю.

На порозі вона зупинилася, дивлячись на калюжі та свої замшеві черевики. Весна — сніг ще не встиг зійти, як пішли дощі.

— Вважайте, що таксі вже чекає. — Він взяв її під руку й повів до своєї машини.

Як тут відмовитися? Красивий, успішний, зі блискучим кросовером…

Сівши в авто, вона легко підібрала ноги, грайливо ойкнула й поправила спідницю. Він обійшов машину й сів за кермо.

— Я давно за вами спостерігаю. Ви могли б очолити відділ маркетингу.

— А як же Людмила Петрівна? — здивувалася Олена.

— Їй пора на пенсію.

Вона почувала його погляд, що ковзався по її профілю. Через секунду він знову дивився на дорогу.

Олена раптом помітила, що їдуть повз її будинок.

— Поверніть праворуч. Ось мій під’їзд, — сказала вона, розриваючи мовчання.

Машина зупинилася, але вона не поспішала виходити.

— Може, якось разом пообідаємо? — промовив він.

Серце стиснулося від цих слів.

— Може, — грайливо всміхнулася вона й вийшла на мокрий асфальт.

Одного разу він запросив її на каву перед усіма колегами. Потім були обіди, вечері…

І Олена, яка ще вчора зневірилася в своєму шлюбі, раптом відчула себе бажаною, коханою й на двадцять років молодшою.

А Богдан як лежав на дивані, так і лежав. На підлозі — пляшка пива. Хотілося підіти й вилити її… але прибирати їй.

— Ти змінилася, — раптом промовив він одного вечора.

*«Невже помітив?»* — подумала Олена з їдкістю.

— У що вплуталась? — спитав він.

— У що? У тебе телевізор і пиво корисніше за мене.

— Я помітив… Ти нову зачіску зробила.

— Я з цією зачіскою ходжу вже три роки, — зітхнула вона. — У кіно ми не ходили тисячу років!

— Оленко, ти вмієш готувати краще за будь-який ресторан… — несміливо похвалив він.

Вона дивилася на нього, і нічого, крім роздратування, не відчувала.

— Ти останнім часом якась інша, — сказала Мар’яна, коли нікого не було в кабінеті. — Говорять, у тебе роман із Олегом Миколайовичем?

Олена мовчала. Але серце ніяково занило.

— Дай адресу тієї жінки, що ворожіє, — попросила вона.

Додому Олена принесла маленький пузирець. Ховаючи його у шафу, вона ще не знала, чи зважиться…

Того вечора вона вилила накопичене:

— Я йду від тебе.

Богдан побілів.

— Я… не можу без тебе… — його голос перервався.

Він схопився за серце й осів на підлогу.

— Бодю?! — Олена кинулася до нього, але він не реагував.

«Швидку!»Вона зрозуміла, що ніхто не потрібен їй так, як ця людина, яка ледве дихала, але все ще тримав її руку.

Оцініть статтю
ZigZag
Другий шанс