“Друга — не значить зайва”
— Мамо, я не хочу йти до бабусі! — верещала семирічна Оксана, вириваючись із маминих рук. — Вона мене не любить! Вона любить тільки тітку Іру!
— Оксанко, не вигадуй дурниць, — втомлено сказала Наталка, застібаючи дочці куртку. — Бабуся всіх онуків однаково любить.
— Неправда! — дівчинка тупнула ніжкою. — Вчора вона Юрчикового Данилка морозивом частувала, а мені не дала!
— Може, у тебе горло боліло? — спробувала знайти пояснення Наталка.
— Ні! Вона просто мене не любить, бо я не від тата її сина!
Наталка завмерла із розчіскою в руках. Звідусіль семирічна дитина знає такі речі? Хто їй це сказав?
— Оксано, хто тобі таке говорив?
— Ніхто не говорив, — дівчинка відвернулася до вікна. — Я сама зрозуміла. Данило каже, що його тато і мій тато — брати. А я знаю, що мій тато не справжній тато. Справжній тато десь далеко живе.
Серце Наталки стислося. Вона сіла поруч із донькою на диван.
— Оксанко, послухай мене уважно. Тато Тарас — це твій справжній тато. Він тебе дуже любить, виховує з двох років. А бабуся Марія теж тебе любить.
— Тоді чому вона завжди Данила хвалить, а на мене сердиться? — у очах дівчинки блищали сльози.
Наталка не знала, що відповісти. Бо Оксана мала рацію. Свекруха справді ставилася до її доньки зовсім інакше, ніж до онука від старшого сина.
— Мам, ми спізнюємося, — у кімнату заглянув Тарас. — Оксанко, швидше вдягайся, а то бабуся чекатиме.
— Не хочу до бабусі! — знову заплакала Оксана. — Вона мене не любить!
Тарас збентежено подивився на дружину.
— Що трапилося?
— Потім поясню, — тихо сказала Наталка. — Оксанко, вдягайся. Ми всі разом підемо до бабусі.
Вони йшли міським парком мовчки. Оксана плелася позаду, періодично хлипаючи. Тарас ніс пакет із продуктами для матері, а Наталка думала, як складеться цей візит.
Марія Петрівна завжди була жінкою непростою. Коли Тарас привів додому Наталку з дворічною донькою, свекруха зустріла їх холодно.
— Нащо тобі чужа дитина? — казала вона синові. — Знайди нормальну дівчину, народиш своїх дітей.
Але Тарас був упертим. Він полюбив Наталку й Оксану як рідну доньку. Оженився, усиновив дівчинку, дав їй своє прізвище.
Марія Петрівна змирилася, але полюбити онуку так і не змогла. Особливо коли старший син Ігор подарував їй справжнього онука — Данила.
— Мама вдома? — запитав Тарас, подзвонивши у двері.
— Вдома, вдома, — почувся голос із-за дверей. — Заходьте.
Марія Петрівна відчинила двері й одразу обняла сина.
— Тарасочку, як я сумувала! — поцілувала його в щоку, потім кивнула Наталці. — Здоровенькі були, Наталко.
— Здоровенькі були, Маріє Петрівно.
— А де ж моя онука? — свекруха нарешті помітила Оксану, яка ховалася за спиною батька.
— Ось я, — тихо сказала дівчинка.
— Ну заходьте, заходьте, — Марія Петрівна провела їх у вітальню. — Як у вас справи? Тарасе, ти схуд, чи мені здається?
— Ні, мам, я в нормі, — усміхнувся Тарас. — Наталка добре годує.
— Це добре. А Оксанко як у школі? Вчиться добре?
— Вчуся, — буркнула дівчинка.
— Оксанко, відповідай бабусі ввіБабуся зітхнула, обійняла Оксану і прошепотіла: “Пробач мені, моя рідненька, бо тепер я знаю, що любов — це вибір, і я обираю тебе”.