**Другий шанс**
Ганна Яківна була звичайною бабусею — зі своїми вадами й слабкостями. Але Тарас любив її безмежно. Батька свого він не пам’ятав, хоча бабуся казала, що краще б його взагалі не було. На запитання Тарасика вона відповідала: «Підростеш — зрозумієш». І хлопець дійсно рос, зайвих питань не задавав, намагаючись усього доходити власним розумом.
У п’ять років бабуся забрала Тараса до себе, і з того часу матір з’являлася в його житті лише епізодично — між черговими претендентами на роль чоловіка.
Одного разу, коли мати знову прийшла забрати сина, бабуся відправила його до кімнати. Він тихо грався й прислухався до розмови на кухні. Спочатку нічого не було чути, але потім мати почала кричати, і бабуся теж підвищила голос.
— Скільки можна? Хлопцеві потрібна мати, а не розфарбована вітрогонка! — гримнула бабуся.
— А що, мені тепер у землю заживо лягати?! Я ж шукаю чоловіка й батька для сина, якщо що! — у відповідь вигукнула мати.
— Там, де ти шукаєш, нормальних батьків не водяться. Та й рідкий мужик полюбить дитину від іншого. І своїх-то кидають, а чужих — тим паче.
— Тобі не зрозуміти… Ти… — тут матір випалила такі слова, значення яких Тарас не знав, але відчував, що вони дуже образливі.
Бабусю вони теж зачепили, тому вона випхнула матір за двері.
Потім увійшла до кімнати — нервова, здерта, потягла Тараса за їжака волосся на голові та вийшла, грюкнувши дверима.
Зникала вона на тиждень-другий, а потім поверталася — то радісна, то зла, залежно від того, як склалася чергова спроба знайти чоловіка.
Після її відходу волосся Тараса й речі, до яких вона торкалася, ще довго пахли її парфумами. І хлопець принюхувався, згадуючи.
Згодом він став боятися цих візитів. Після них бабуся пила якісь сердечні краплі з різким запахом, брязкала посудом і нарікала, що виростила не доньку, а безсердечну зозулю, яка кинула власну дитину. Бурчала, що вже немає сил, і наступного разу віддасть його матері… Тарас сидів у кімнаті, чекаючи, коли затихне гроза.
А потім бабуся заходила, ставила на стіл тарілку з теплими млинцями чи сирниками і говорила вже м’якше:
— Чого притих? Налякався? Не бійся, я ж тебе не віддам. І не сердься.
Тарас усе розумів і не сердився. Коли йому було погано, він ішов до бабусі поспівчувати, і вона завжди знаходила слова. Але бабуся не могла скаржитися йому — восьмирічному хлопчикові. Та й як би він її втішив? Тому Тарас терпляче слухав її бурчання і мріяв лише про одне — щоб у їхньому домі знову запанував затишок. І наступного дня все поверталося на колії — до нового приходу матері.
Тарас ріс, а бабуся, на його думку, не змінювалася. Наче застигла в одному віці. І він думав, що так буде завжди. Коли хлопець вже навчався у старших класах, бабуся постійно наголошувала:
— Якщо не вступиш до інституту, тебе заберуть до армії, а я вже стара — не витримаю. Тож якщо хочеш, щоб я пожила ще трохи, будь ласка, поступи.
І Тарас стараТарас стискав книгу в руках, дивлячись, як його маленька донька сміється на руках у матері, і зрозумів — іноді другого шансу варто чекати все життя.
