**Дружити чи не дружити?**
— Тату, ну чого ти викручуєшся, як мала дитина! Я ж тобі не в Міністерство дуростей пропоную вступити, а в «Однолітків», — вже сорок хвилин Андрій безнадійно намагався оцифрувати батькову особу і випустити його, як цифрового малька, у безкраїй океан соцмереж. Але той опирався.
— Не треба мені нічого! — батько ховав кнопковий телефон, на який прийшов уже десятий код активації. — Самі в своїх мережах, як оселедці, а мене не чіпайте. У мене й так залежностей вистачає — навіщо мені ще одна?
— Для спілкування, тату. Знайдеш своїх однокласників, колег, побратимів, будеш з ними балакати…
— Не дай Боже! — у жаху батько викинув телефон у вікно. Та той, слава Богу, не розбився — поверх був перший. — Там половина вже на тому світі! Встигну ще з ними поспілкуватися.
— Але ж інша половина — живі. Ось з ними й розмовляй. А то, окрім мене та Олі, ти лише з телефонними шахраями бесідуєш.
— І, на відміну від вас, вони мене слухають! Вчора з менеджером Тетяною з виправної колонії №7 три години пробалакали. Знаєш, як їм там важко додаткові послуги громадянам пропонувати після відбою?
— Ти можеш хоча б спробувати? Один тиждень. Обіцяю: якщо не сподобається, я від тебе відчеплюся.
— Гаразд. Але тоді ти підеш зі мною на футбол у травні, — поставив умову батько.
— Я ж тобі вже казав, що під час матчу буду у Львові через роботу, — ці слова Андрій промовив вже на вулиці, обшукуючи кущі біля під’їзду.
— Ти сказав, що, може, і не поїдеш, — висунувся у вікно батько.
— Може, і не поїду. Пізніше скажу. Гаразд, дай мені п’ять хвилин, я все організую. Будеш, як нормальна людина, із світом спілкуватися.
Син повернувся з знахідкою й сів за старий комп’ютер.
— Потрібен мені цей ваш світ…
— Ти щось сказав?
— Реєструй вже, цифровий ділко.
Ідею з «Однолітками» давно просувала дружина Андрія, якій свекор любив подзвонити в найнепідходящіший момент і завести розмову на півгодини. По-перше, нехай іншим розповідає свої нудні байки по сто разів на день. А по-друге, може, рідше виходитиме на вулицю. А то цих дідусів вічно тягне десь у закат. Підуть за хлібом по акції — і шукай їх потім по всій області з собаками.
— Ти взагалі-то про мого батька говориш, — нагадував Андрій.
— Ну, то я по своєму суджу, — відразу парирувала дружина.
На цьому суперечка закінчувалася.
— Андрію, тут якийсь невідомий суб’єкт у друзі проситься, — подзвонив того ж вечора стурбований батько.
— То ж чудово! Додай його, будеш спілкуватися.
— Андрію, я це обличчя вперше бачу. Звідки він взагалі про мене довідався? Я ж навіть не гуляв цими вашими мережами. Що за нахабство так без запрошення заходити на чужий профіль?
— Ну, ми ж з тобою заповнювали дані: навчання, робота, служба, інтереси. Можливо, ви в одній школі вчилися…
— Андрію, це ж коли було? Тисячу років тому?
— Ну, значить, мамонта разом у печері розділяли. Спробуй, поспілкуйся. Може, знайдете спільні теми. Годі, тату, мені працювати треба.
— Ох, Андрію, знайшов мені клопіт…
Наступний дзвінок від батька пролунав лише через чотири дні:
— Андрію, ти можеш мене з вокзалу забрати?
— З вокзалу? Ти що там у такий пізній час робиш? — дивився на годинник син. Мабуть, дружина мала рацію: батько починав перетворюватися на того самого діда-мандрівника.
— Автобус цей проклятий чекаю вже сорок хвилин. Проще було пішки дійти, але в мене колесико на валізі зламалося.
— Нікуди не йди, скоро буду!
— Звісно не піду, я ж до особистого візника на японській машинці додзвонився.
Батька Андрій знайшов на лавочці біля вокзалу. Чоловік виглядав незвично охайно: поголений, випрасу— Тату, а де твоя стара кепка? — запитав Андрій, помітивши, що на батькові був новий модний головний убір з емблемою його улюбленої команди, і зрозумів, що справжні зміни почалися не в соцмережах, а в самому його серці.
