Чоловіча дружба
Роман зупинив «Lexus» біля торгового центру. Виходити з теплого салону не хотілося. Вчора йшов мокрий сніг, який перейшов у дощ, а за ніч підморозило, додався холодний вітер, і сніг перетворився на нерівну крижану кірку, про яку підсковзувалися перехожі.
Завтра у мами день народження, а з подарунком Роман затягнув до останнього. У великому магазині напевне щось знайде.
Він вийшов із машини, і перший же порив вітру розкрив його куртку, відкинув кінець шарфа за спину. Притримуючи полі, він замкнув авто й крокнув у бік будівлі, але тут же підсковзнувся і мало не впав. Лід ще не встигли посипати піском, а на ногах у нього були елегантні черевики з гладенькою підошвою.
Ледача він дістався до дверей, увійшов у торговий центр і полегшено зітхнув. Вже збирався йти до відділу шарфів, але згадав, що торік уже дарував мамі хустку.
— Ромко, привіт! — почув радісний вигук біля ювелірного вітрини.
Поруч стояв Ігор, його давній найкращий друг, і, як виявилося, єдиний.
— Дивлюсь — чи це ти, чи не ти. Скільки ж ми не бачилися? Виглядаєш відмінно, одягнений як іноземець.
— Привіт. Я тільки що приїхав, — зніяковіло, трохи провинито сказав Роман.
— А я оце недавно тебе згадував. Давай ся десь у кафе? — запропонував Ігор.
— Я тут за подарунком, — відповів Роман.
— Постривай, у Ганни Василівни ж скоро день народження, так?
— Неужелі пам’ятаєш? — оживився Роман. — Завтра. Дотягнув до останнього, ось і приїхав…
— Гаразд, вибирай, не заважаю. Я вже все купив, — Ігор показав на пакети в руках. — Але щоб на днях зустрілися, добре? Ось, візьми. Чекатиму. Не подзвониш — з-під землі витягну, — пообіцяв Ігор і простягнув другові візитку.
Обираючи матері сережки, Роман усе думав про несподівану зустріч, дорікаючи сам собі, що поводився як дурень, ніби й не дуже зрадів Ігорю. Та ні, звісно ж зрадів, просто зніяковів.
Він узяв сережки і ліз у кишеню за карткою. Наразі знайшов ігоріну візитку. «Оце так… Заступник директора будівельної компанії „Новий дім“».
— Ой, вибачте, — Роман помітив, що дівчина терпляче чекає, поки він розрахується. — Друга випадково зустрів, сто років не бачилися, уявіть?
Він розплатився і поїхав додому, думаючи про друга…
***
Вони опинилися поруч на першій лінійці перед школою, з майже однаковими букетами гладіолусів. У обох були однаково щасливі й трохи налякані обличчя. Коли почергово пішли до школи, не домовившись, взяли один одного за руки. У класі сіли за одну парту.
Так почалася їхня дружба. Бували і сварки — без цього нікуди, але швидко мирилися. Та й суперечки були дрібні, дурні. Ігор завжди першим простягав руку для примирення.
Навіть коли після школи обрали різні університети, не сперечалися. Розлучатися не хотілося, але розуміли — кожен піде своєю дорогою. Дружити й бачитися ж їм ніхто не забороняє.
Ігор вступив до політехнічного, а Роман — на факультет іноземних мов. Бачилися тепер не щодня, але на вихідних обов’язково зустрічалися й не могли наговоритися.
На механічному факультеті Ігоря дівчат було мало, а ось на Романовому — справжній дівочий квітник. Хлопців там було обмаль, і кожен користувався увагою.
Роману подобалася лише одна — невисока, жвава Оксана. Здавалося, вона не вміла сумувати. В очах ховалися смішинки, готові виплеснутися назовні й заразити сміхом оточуючих. Легка, повітряна, з довгим кучерявим волоссям. Роман не міг відірвати від неї очей.
Довго не наважувався підійти. Одного разу все ж підійшов і попросив допомоги з перекладом.
— Краще скажи прямо, що хочеш познайомитися, — глянула на нього Оксана сміючимися очима.
— Хочу… Хочу проводити тебе після пар. Можна? — несвідомо вирвалося в Романа.
— Проводи, — легко погодилася дівчина, даруючи йому усмішку.
Вони йшли весняним містом, і нікого щасливішого за Романа не було ані навколо, ані, здавалося, у всій Всесвіті. Потім півночі він згадував кожен її погляд, усмішку, а от слів майже не пам’ятав. Ледачи діждався ранку, щоб побачити її знову.
Він провожав її майже щодня. Квітневий холодок змінився на теплий травень, а Роман досі не наважувався поцілувати Оксану. Незабаром закінчаться заняття, після сесії вона поїде з батьками на південь, а потім до бабусі в інше місто — до кінця літа. Думаючи про це, він відчував відчай.
Останнім шансом підняти їхні стосунки на новий рівень був його день народження, який випадав на останню неділю травня. Він запросить її до себе, познайомить із батьками й, нарешті, скаже про головне — про своє кохання.
Оксана погодилася одразу, без жодних церемоній. Він так зрадів, що наважився попросити привести подругуРоман дивився на вітрину з дитячими речами, усміхаючись думці про те, як скоро йому доведеться вибирати подарунки не тільки для маленького Ігорчика, а й для його новонародженого племінника.
