Платна дружба
Тільки уяви собі, яке щастя, говорила Ганна в слухавку тим особливим голосом, від якого у Маряни під ребрами завжди щось легенько нило. Дача, баня, свіже повітря Ми так втомилися, Марянко. Ти навіть не розумієш, як ми втомилися.
Маряна розуміла. Вона взагалі добре вміла уявляти чужу втому, чужі потреби, чужі бажання. Власні нібито десь губилися, відходили на задній план, поки зовсім не затихали, мов би згодилися зі своєю невидимістю.
Звичайно, приїжджайте, сказала вона. Буду рада.
І це була чистісінька правда. У ту мить справжня, як весняна роса. Вона й справді хотіла ділитись. Стільки вклала у свою дачу, стільки всього тут пережила на самоті, що дім здавався вже не просто шматком землі з хатою, а чимось живим, дихаючим, майже рідним. І цю живу душу хотілося відкрити, подарувати, розділити хоч на коротку мить.
Так буває з тими, хто прийшов крізь важкі часи й зберігся. Їм хочеться віддавати, бо вірять: любові до себе нарешті стало достатньо, її вистачить і для інших. Це не наївність. Це довіра до світу.
Маряна Лозова. Пятдесят шість, вчителька української мови на пенсії, розлучена вже понад два роки після двадцяти трьох років шлюбу, власниця хрущовки на Позняках у Києві й дачного будиночка в тридцяти кілометрах, у селищі Лісова Криниця. Якщо вам потрібна її анкета от вона. Але жодна анкета не передає запаху деревяних дощок, які вона сама фарбувала минулого літа, не розповість про те, як стояла у вересневій прохолоді на даху сараю, перекладала шифер, й раптом вперше за роки зрозуміла: їй зараз не страшно. Не покаже її сильних рук із мозолями, яких раніше не було. Не представить її нове вміння: розпалити піч з першого сірника.
Дача дісталася їй випадково під час поділу майна з колишнім чоловіком, Іваном. Він не хотів морочитися: шматок землі сирий, дім аварійний, його треба руйнувати. А вона взяла не з впертості, а тому, що відчула щось, чому ще не могла дати назви.
Згодом зрозуміла: це було її. Нарешті тільки її.
Два з половиною роки вона вкладала у цю хату все, що раніше віддавала родині: гроші, час, турботу, фантазію. Переобладнала підлоги. Заміняла вікна. Поставила маленьку грубку, кахляну, з синіми квітами з боків. Заклала город. Посадила смородину, аґрус, три яблуні. Відремонтувала стару баньку на окраїні, повісила там пучки сушеної мяти й чебрецю. Із кладовки зробила читальний куточок із полицею під саму стелю й старим плетеним креслом біля вікна. Провела воду, навчилася користуватися дренажною системою.
До третього літа садиба вже не була “розвалюхою”. Вона стала тим місцем, де Маряна справді відпочивала: на світанку пила чай на відкритій веранді, слухаючи, як у малині ворушаться пташки, а вечорами запалювала свічки в банках і читала до темряви. Спала без пігулок.
Вона не афішувала це ніде, не виставляла фото. Але коли Ганна подзвонила заговорила про втому й свіже повітря, Маряна уявила, як відчинить хвіртку, як покаже яблуні, як вони сидітимуть разом у затишку біля груби Це здавалося їй правильним.
Ганна Коваль. Пятдесят чотири, подруга ще з педагогічного училища, понад тридцять років знайомства. Ганна колись викладала географію, потім вийшла заміж, залишила школу, стала “домашньою”. Її чоловік Олег мав свій маленький бізнес; Маряна ніколи у це не вникала. Вони жили в приватному будинку в Боярці, тримали собаку. Раз на рік їздили кудись у Болгарію чи Польщу. Ганна часто скаржилася на втому. Часто щось просила. Маряна допомагала отак і дружили, хоча Маряна про це ніколи не думала.
Окрім Ганни з Олегом, приїхало ще двоє, кого Ганна запросила “для веселощів”: це була Нінка Деркач з чоловіком Славком. Ніна, пятдесят вісім, колишня вчителька фізики, тиха, завжди з ідеально зібраним волоссям. Славко працював на СТО. Маряна знала Ніну побіжно. Але Ганна сказала: “Вона своя, весело буде вчетверо плюс господиня”.
“Вчетверо плюс господиня”. Фраза промайнула повз, не зачепивши, тоді вона й не подумала про неї.
Готувалася кілька днів. Закупила харчі на пятьох. Продумала меню на три дні. Купила добрий чай, два сорти кави, улюблені вершки в баночках. Витягла зі скрині скатертини, випрала, попрасувала. Застелила гостям свіжу білизну, поклала пледи. Заготовила березових дров у баню, обдала віник із берези. Нарвала квітів у вазу.
У пятницю зранку спекла пиріг із капустою. Зварила холодний борщик, натерла із хріном. Насмажила котлет. Зробила салат із молодих огірків та редьки. Все виставила на веранду, накрила рушниками. Відчинила всі вікна хата пахла дровами, імбиром, свіжим хлібом і мятою.
Гості прибули о четвертій, майже на годину пізніше. Ганна й Олег доїхали на їхній машині, Ніна із Славком на власній. Обидві автівки стали біля воріт майже водночас, наче змовились. Маряна відкрила хвіртку, усміхнулася для привітання та її одразу перебив Олег, який оглянув двір і відразу кинув: “Та нічого, не очікував!”
Ганна цмокнула її в обидві щоки відчувалося дороге парфумерне повітря. Ніна лише кивнула, відразу спитала, де вимити руки. Славко мовчки обійшов двір, оглядаючи, немов оцінював нерухомість.
З машин дістали сумки. Маряна з надією глянула на пакети може, щось до столу подарують? Та ні: в Ніни особисті речі, в Ганни валіза з одягом, Олег з рюкзаком, Славко тяг щось у газеті виявилось інструменти. Для чого так і не зясували, у вжитку жодного разу не були.
Ганна протягла пляшку дешевого ігристого з акції три за ціною двох, із змятою етикеткою.
Ось, до столу.
Маряна подякувала, поставила на кут стола, далі від квітів.
Розмістилися швидко й без зайвих слів. Ганна з Олегом вибрали більшу кімнату з видом на сад. Ніна зі Славком зайняли другу. Маленька кімната господині залишилась їй нікого не цікавило, чи її все влаштовує.
Це було перше, що трохи кольнуло. Не боляче, а от як камінчик, який застряг між устілкою і стопою, неприємно, але ж не зупиняєшся?
Вечеря вийшла галасливою. Олег балакав, Ганна сміялась, відкидаючись на спинку стільця. Ніна їла мовчки, але двічі наклала повну тарілку. Славко взяв усі котлети, скільки було, а потім спитав, чи залишилося ще. Борщ похвалили. Пирога не залишилось і крихти. Ігристе розлили у склянки келихи, як виявилося, шукати не стали.
Потім Олег шукав у буфеті, чи немає чогось міцнішого, знайшов пляшку сливового настою, що Маряна сама настоювала минулої осені берегла для особливих нагод. Ганна вигукнула: “О, це дуже до речі!” і не дала нічого додати. Настоянку випили все за один вечір.
Після вечері ніхто посуд не прибирав. Ганна позіхнула втомилися з дороги. Ніна підтримала. Чоловіки пішли надвір, там почали щось перемовлятися. Маряна зібрала посуд, помила, винесла сміття. Повернулася у порожню веранду.
В нутрі щось лишилося важке, як мокрий клубок вовни. Вона вирішила: то просто втома. Перші дні завжди такі все устаканиться.
У суботу Маряна встала о пів на сьому, як завжди. Вийшла у двір трава в росі, яблуні у тумані стоять такі поважні Набрала води, полила огірки. Потім розтопила грубку, поставила чайник, нарізала хліб і сир, дістала варення: чорничне й абрикосове, зварила вівсянку з яблуком як сама любить.
Гості потяглися ближче до десятої. Олег перший у спортивках, одразу до чайника. Побачив стіл, спитав, чи є яйця. Були Маряна зварила. Згодом вийшла Ганна, а вслід Ніна з Славком. Поїли. Тарілки лишили. Ганна захотіла на річку, яку бачила здалеку. Олег сказав, що просто відпочине на веранді. Ніна з Славком залишились із ним.
Маряна обережно запитала, чи хтось допоможе прибрати зі столу. Ганна пообіцяла пізніше, зараз трошки відпочинуть.
“Трошки” розтягнулося до обіду. Гості сиділи в телефонах, чоловіки знайшли карти й грали. Ганна перегортала щось на екрані, іноді показувала Ніні й сміялася. Маряна тим часом приготувала обід: суп із молодої картоплі з кропом і домашньою сметаною, смажені гриби з цибулею власноруч зібрані, огірковий салат, компот із смородини. Гості з апетитом поїли й похвалили.
Ти чудово готуєш, відзначила, нарешті розвернувшись до неї, Ніна. Справжня рідкість нині!
Вміє, вміє, підтвердила Ганна таким тоном, ніби мова йшла про нешкідливе дивакуватість.
Після обіду Маряна хотіла трохи почитати під яблунею у своєму улюбленому лежаку. Лежак був зайнятий Олег храпів із газетою на обличчі. Вона взяла стілець, розмістилась біля паркану. Не встигла прочитати й сторінки Ганна покликала допомогти знайти щось у комірчині. Потім Ніна попросила спрей від комарів. Потім Славко вказав на текучу шланг від поливу, жаліючись, як працівник сервісу.
Маряна полагодила полив, знайшла спрей, допомогла Ганні із журналами, повернулась до книги та вже лежала долілиць, пошкоджена вітром.
Ввечері натопила баню. Березові дрова готувала ще з весни, під навіс склала, сама рубала, бо чоловіки пішли до сусіда, повернулись через годину, коли баня вже була готова.
Всі помилися. Олег сидів у парилці довго, підливав не питаючи, використав до дна її улюблений ароматичний набір для сауни. Ганна кілька разів просила про одне чи друге то рушник, то шампунь, то змінити віник. Ніна прохала щось попити Маряна носила у кухлі холодний квас.
Коли всі розійшлись спочити, вона зайшла в баню останньою. Вода була вже ледь теплою. Дрова догоріли. Вона сиділа у півтемряві, дивилась на попіл у піддувалі В середині стало тихо. Не те щоб погано просто тихо, як тоді, коли сили вже зовсім залишили.
Відмившись швидко, переодяглася, зайшла до хати. На кухні розгардіяш хтось різав хліб криво, всюди крихти, у раковині гора кухлів після квасу, на столі відкритий пакет із кавою, яку вона привозила з невеликої київської крамниці розсипано, насипано “на око”.
Вона прибрала, витерла крихти, помила, сховала каву у буфет. В нутрі клубок виріс, густіший, але вона переконала себе: нічого, просто люди розслабилися у цьому ж і суть відпочинку.
Синдром хорошої господині Колись бачила цей вислів у журналі й тоді подумала це не про неї. А цієї суботньої ночі, стоячи над раковиною, вперше відчула може, і про неї.
У неділю зранку вона піднялась дуже рано не спалося. Лежала, слухала, як у сусідній кімнаті Олег важко дихає; підлога рипить, двері в туалет. Будинок, який вона вважала затишним, тепер здавався повним чужого і не радості це приносило, а тиск.
Вийшла у двір ще затемна. Сіла на лавку під старою яблунею “Білий налив”, просто дивилася, як небо сіріє, слухала птахів. У ці хвилини вона зазвичай відчувала наповненість. Сьогодні ні.
Повернулася і взялася за сніданок. Вирішила приготувати на славу: млинці, сир зі сметаною, малинове варення. Яєчня з помідорами. Хотіла, щоб було красиво, по-справжньому.
Коли смажила млинці, на кухню зайшов Славко. Позіхнув, глянув на сковорідку: “Я млинців не їм. Краще б мені яєчню з ковбасою”. Ковбаси не було зробила просто яєчню. Потім прийшла Ніна, попросила міцної кави. Зробила свою дорогу каву, Ніна випила мовчки й пішла на веранду.
Останньою вийшла Ганна обрадувалася млинцям, покликала Олега. Вони довго їли й щось обговорювали.
Мар’янко, а можна ще раз баньку? спитала Ганна, макаючи млинець у варення. Така добра була!
Дров майже не залишилося, відповіла Маряна.
Та невже Може, хоч трошки прогріти?
Дров насправді залишалось. Вона баню не топила.
Після сніданку пішла прополювати моркву на городі. Робота відома, коли руки самі рухаються, а думки пливуть. День тягнувся. Вона готувала обід, прибирала, носила й виносила. Гості відпочивали, як уміють: Олег спав, Славко розкладав пасьянс, Ніна щось читала з телефону, Ганна кілька разів кликала поговорити, але всі розмови зводились до оповідань про себе і Маряна лише слухала й кивала.
Про особисті межі у дружбі… Фраза з журналу знову вилізла в памяті. Що це значить? Встати і піти прямо з розмови? Просто сказати “ні”? Здавалося: будь-яке “ні” звучатиме як образа. Якщо промовити “я хочу побути на самоті” все впаде. А може, й не впаде, але Маряна цього ще не знала.
Ввечері, вже після вечері, гості засіли на гойдалці під смородиною в кінці саду колись робила її сама з сусідом Михайлом Петровичем. Там завжди любила сидіти сама й дивитися на захід сонця. Сьогодні гойдалка зайнята Ганна з Ніною вели впівголоса розмову. Чоловіки пішли до Петровича в гараж.
Маряна вимила посуд, витерла стіл, підмела, винесла сміття. Пройшлася по ділянці, перевірила парник. Закритий. Зайшла в дім, взяла плед, хотіла вийти й посидіти на ґанку.
У темряві, від смородини, долинав їхній голос.
Добре тут облаштувалась, тихо казала Ніна.
Я ж казала, відповіла Ганна, задоволено. Вона ж одна, ти розумієш? Їй хочеться, щоб про неї хоч хтось памятав Бо інакше ж ніхто й не приїжджає.
Ніна щось бурмотіла. Ганна засміялася несильно, так, як над чимось очевидним.
Та не переймайся. Їй це в радість. Сама покликала, сама все готує. Ми б на базу відпочинку їхали, уяви, скільки воно б коштувало харчуванням, банею? А тут усе включено і безкоштовно. Я ще взимку думала: треба до неї, як вже дачу відновила!
Коротка пауза. Гойдалка скрипнула знову.
Шкода її трохи, промовила Ніна.
Ага, є таке, погодилася Ганна. Але що поробиш
Маряна стояла з пледом на ґанку. Не рухалася. В нутрі ставало холодно і різко не сльози, не злість, а щось кристалічне.
Вона обережно зайшла до хати, повісила плед, пройшла в кухню. Запалила нічник. Дістала блокнот і олівець.
Відновлення після розлучення Вона думала, що вже все пройшла, навчилася бачити людей без рожевих окулярів. А воно, виявляється, ще не до кінця.
Але це виправиться.
Вона відкрила блокнот на чистій сторінці й написала акуратно, по-вчительськи:
Продукти. Пригадувала: мясо на котлети 1,2 кіло, за нинішніми цінами; молода картопля три кіло; сушені гриби по пригоршнях, скільки вони коштують на ринку; молоко, сметана, сир, яйця; зелень, огірки, помідори; хліб, масло, сир, варення трьох видів власне, але ягоди частково купувала; чай, кава, борошно, дріжджі; квас; компот зі смородини.
Писала й згадувала, як шукала все в супермаркеті чи вистачить? Брала з запасом. Тоді це здавалося турботою. Тепер уже й сама не знала, чим.
Далі напої. Сливовий настій, який знайшов Олег. Ціну рахувала по-іншому: по часу. Збирала сливи з дерева, що посадила сама. Наливала, проціджувала, розливала. Дві пляшки пішло. Перевела на гроші, як могла.
Дрова на баню. Купувала березові знала ціну за складометри, знала витрати.
Відкрила сайт найближчої бази відпочинку “Лісова Скеля” в пяти кілометрах. Двомісний номер на три доби, триразове харчування, баня.
Записала в стовпчик. Склала. Вийшла цілком відчутна сума в гривнях.
Ще додала підпис: “Прибирання й обслуговування не рахується”. Для порядку.
Було вже майже північ. Вона вимкнула лампу, закрила блокнот і лягла. Вперше за три ночі спала міцно.
Понеділок був хмарним, небо затягнуло. На сніданок зварила кашу на воді з сіллю ні яблук, ні масла, ні варення, простий хліб, сир, чай.
Ганна вийшла першою. Кинула оком на стіл.
Каша? сухо.
Каша, підтвердила Маряна.
І все?
Каша й хліб із сиром.
Ганна мовчки налила чаю, поїла. Інші доїли, Ніна спитала: “Варення є?”. “Немає”, відповіла Маряна.
Гості почали збиратись. Олег повільно ходив по двору, Ганна шукала крем, знайшли. Склали речі, винесли валізи.
Маряна вийшла на ґанок зі списком у руках. Переписала обчислення на аркуш, охайним почерком, підкреслила підсумок.
Ганно, кликнула спокійно. Зачекай.
Вона підійшла й простягнула папірець.
Ганна прийняла, здивовано глянула: що це?
Рахунок за проживання та харчування. Я все підрахувала.
На кілька секунд тиша. Потім Ганна ковзнула очима по списку. Підняла погляд.
Ти серйозно?
Абсолютно.
Маряно
Я не прошу за прибирання, за баню, за дрова, які рубала сама. Тільки продукти й витрати.
Олег став поряд із Ганною, заглянув у аркуш, обличчя його зробилося важке, як у батька на зібранні, якого викликали незаслужено.
Це жарт? сказав він.
Ні.
Ми ж друзі! обурилася Ганна. Між друзями так не ведуть.
Між друзями не обзивають людину жалюгідною за спиною, рівно відповіла Маряна. І не трактують дім як безкоштовну базу.
Обличчя Ганни змінилося швидко, майже невловимо. Маряна не спускала очей.
Ти підслухала.
Я йшла на ґанок. Вечір був тихий.
Ніна відійшла убік. Славко дивився під ноги.
Це вже смішно, сказала Ганна, у голосі металева твердість, яку Маряна памятала ще з училища. Ти ж сама запросила. Ми не напрошувалися.
Так. Я запросила. І була рада. Поки не почула, що думають ті, кого вважала близькими.
Та ти все не так зрозуміла
Я зрозуміла дослівно.
Мовчання. Ганна зімяла аркуш, потім розгорнула, знов зімяла.
Якщо рахунок не буде сплачено, додала Маряна спокійно, мов плесо Десни при безвітрі. Я звернуся у селищну службу з заявою про незаконне використання приватної власності. Документи в порядку.
Ти не при своєму розумі, вичавила Ганна в голосі не злість, а розгубленість.
Цілком при своєму. Реквізити для переказу на звороті.
Вона розвернулася й пішла в дім. За спиною почалася напружена, але тиха розмова. Маряна її не слухала. Встала у кухні, ввімкнула чайник, глянула у вікно. Надворі було сіре небо, яблуні з зеленими завязями.
Телефон лежав на столі. Через хвилину тихенький сигнал. Переказ коштів третина суми. Відповіла: “Залишок”. Ще раз: ще частина. Нарешті повна сума.
Вимкнула телефон. Налила чай. З вулиці колеса по гравію, потім дверцята, гості вийшли, не закривши хвіртку.
Маряна вийшла на ґанок. Машини вже їхали. Востаннє побачила Ганнину руку, що визирала з вікна не прощально, а якось невизначено. Машина зникла.
Вона зачинила хвіртку.
Повернулась до хати, оглянула кімнати: у Ганни і Олега змята білизна, на підлозі паперовий стаканчик, на підвіконні недопите. У Ніни і Славка чистіше, але так само, як кімната в готелі, яку залишають для прибирання.
Вона все прибрала, кинула білизну у кошик, витерла підвіконня, вибросила стаканчик. Відчинила вікна. На веранді знайшла порожню пляшку із-під дешевого ігристого віднесла її у відро.
Зайшла в маленьку кімнату там усе по-старому: її ліжко, полиця, вигляд на смородину за вікном. Сіла. Взяла телефон. Знайшла контакт “Ганна” заблокувала. “Ніна Деркач” те ж саме.
Видихнула. Повільно, до самого дна.
Полегшення. Справжнє, ненавмисне. Не “все вже позаду”, а таке, коли довго тримаєш щось важке на руці й нарешті ставиш на землю.
Вийшла у сад. Небо сіре, але світліше. В одному місці зявилось щось золотисте, сонце. Взяла сапу, попрямувала до грядки огірків. Працювала ритмічно, земля була теплою, пахла літа.
Півгодини. Потім розігнулася, притулила тильний бік руки до лоба, почула кроки вздовж паркану знайомі.
Маряно Миколаївно, покликали через паркан. Доброго дня.
Це був Петрович, Михайло Петрович Громенко, сусід справа: шістдесят два, інженер, овдовілий, тихий і працьовитий. Зналися давно, обмінювалися вітаннями, говорили про погоду, розсаду і мед. Торік він допоміг їй лагодити паркан, вона пригостила медом.
Добрий, Михайло Петрович.
Він простяг через паркан тарілку пиріжків з яблуками, ще гарячих.
Ось, заберіть щойно з печі.
Вона відчула тепло крізь полотняну серветку.
Дякую, Михайле Петровичу.
Видів, поїхали ваші гості, сказав він, не питаючи.
Поїхали.
Раніше, ніж планували.
Так, раніше.
Він помовчав, потім, як уміють казати сільські чоловіки, запропонував:
Я чай заварив. Якщо хочете присядете біля паркану, лавку зробив нову.
Вона подивилася на нього спокійно, без жалю, без цікавість, проста пропозиція.
Хочу. За хвилину вийду.
Занесла пиріжки, помила руки, накинула кофту ввечері прохолода. Вийшла через хвіртку.
У Петровича лавка під старою грушею міцна, широка. Він приніс дві чашки, заварив міцного чаю, поставив цукор у шматках.
Вони сіли. Довго мовчали й це було добре мовчання. Груша шелестіла, крутилося курча.
Я давно хотів спитати, нарешті озвався він. Як ви самі справляєтесь? Великий дім, господарство
Справляюсь. Звикла.
Видно. Дача в вас гарна стала. Я памятаю що тут було колись…
Було.
А тепер любо глянути.
Вона взяла чашку, чай гіркуватий, міцний.
Михайле Петровичу, раптом спитала. Ви чули щось зранку, біля воріт?
Після паузи він кивнув:
Щось чув.
Як вам?
Буває всяко, відповів. Інколи людина думає, що знає іншого. А другий просто зручний їй. Це не те саме.
Вона подивилася йому у вічі.
Я довго не розуміла різницю.
Багато хто не розуміє Бо звикли до інших про себе забули.
Він відламав пиріжок, відкусив.
Смачні вийшли, правда?
Дуже.
Сонце пробилося крізь хмари, заграло у листі груші.
Як вважаєте, згодом спитала, ті, що використовують, розуміють це?
Він подумав щиро:
Дехто розуміє і не вважає це поганим раз погоджуєшся, то ж радий. Дехто й не замислюється. Живуть, як живеться.
А ті, що погоджуються?
Зазвичай бояться, що без них не прийдуть, не подзвонять. Ось і погоджуються. До пори-до часу.
Вона кивнула. Саме так до пори-до часу.
Моя дружина такою була, раптом сказав він. Усім віддавала, всім допомагала, а потім уночі тихенько плакала й казала, що все гаразд.
Вона подивилась на нього.
Навчилась казати “ні”?
Ні, просто. Не встигла.
Маряна помовчала. Сиділа поруч, пила чай більше нічого й не потрібно було казати.
Ви правильно вчинили із рахунком, нарешті сказав він. Хай не прийнято але правильно.
Вони зі мною не згодні
Вони ніколи не думають, що неправі. Отака вже вдача.
Вона вперше за три дні по-справжньому всміхнулася.
Сиділи так, поки не скаженіло. Говорили про дрібне: про клубнику, яка цьогоріч не вродила, про насос біля криниці, про книжку, яку Михайло читає вже всю весну, про птахів, що перестали прилітати.
Коли стемніло, вона встала:
Дякую вам і за пиріжки, і за чай.
І вам дякую.
Вона повернулася до себе. В хаті сонце вже пішло, дощок чистий запах, тиша. Зняла залишки пиріжків, поставила під рушник, чашку до мийки, пройшла по всіх кімнатах: усе на своїх місцях, чисто.
Зайшла до своєї кімнатки. Ліжко, полиця з книжками, по той бік вікна смородиновий кущ. Сіла, взяла книгу, дочитала сторінку.
Всюди тиша. Справжня. Її тиша така, до якої звикла, яку інші порушити не можуть.
Рівний обмін у стосунках. Десь бачила такий вислів думала, воно про велике, офіційне. А це про дрібне. Про те, чи приносить людина щось окрім апетиту й очікувань. Чи лишається після неї стільки ж, скільки було до.
Після тих гостей залишилося менше дров, настою, кава, спокою Але зявилось щось нове напевно, ясність. Уміння боронити свої межі, яке не потребує ані крику, ані сліз достатньо листка й рівного голосу.
Вона лягла. Слухала, як за вікном птахи влаштовуються на ночівлю. Лягушки мовчали не той вечір.
Перед сном подумала: зранку треба підправити кілочок для огірків, полити малину, перевірити смородину не дозріла ще.
Справ у неї багато. Добрих, своїх справ.
Вона заплющила очі.
За вікном густішала ніч. Лісова Криниця затихла. Далеко десь проїхала машина, розчинилась у темряві. Яблуні у саду стояли темніші неба. Ніч була тиха. Тепла.
Маряна Лозова, пятдесят шість, учителька на пенсії, господиня цього дому, цього саду, цієї тиші спала.
Вранці вона прокинулася, як звично, о пів на сьому. Небо було яскраве, без хмариночки. Роса рясна, трава майже біла. Вийшла в сад у чоботах, одразу підправила кілок для огірків. Полила малину. Смородина наливалася ще день-другий.
Зайшла на кухню. Поставила чайник, нарізала хліб, дістала масло, сир, своє чорничне варення. Зробила собі улюблений сніданок не той, що гостям подобається.
Сіла за стіл.
За вікном у яблуні порпалася синиця в жовтому жилеті жвава, ділова, шукає своє.
Маряна дивилася і їла хліб з варенням. Повільно, без поспіху.
Коли пила чай, почула голос через паркан:
Маряно Миколаївно, озвався Петрович. Доброго ранку! Як спалося?
Вона встала, причинила вікно. Петрович був біля паркану, у своїй картатій сорочці.
Доброго ранку, Михайле Петровичу. Гарно спала.
Ото й добре. Я тут варення вишневе вийшло. Хочу вам принести, посмакувати. Можна?
Вона усміхнулася:
Приносьте. Чай ще гарячий.
Зараз.
Він пішов. Вона дістала ще одну чашку, поставила поруч.
Синиця ще метушилась під яблунею. Потім зірвалася і полетіла. Гілка хитнулась і стихла.
Скрипнула хвіртка.
