Моя мама має невеличкий будинок на околицях Києва. Щоліта ми за її ініціативою їдемо туди: ремонтуємо, копаємо город, садимо помідори. Недавно мій чоловік поставив басейн поруч. Є навіть затишна альтанка посеред ягідних кущів. З того дня, коли брат одружився, більше не приїжджав сюди. Його дружина, Євгенія, була категорично проти. Вона все розклала по поличках: тепер він має сімю, і наші справи, наше подвіря вже не його турбота. Якщо щось потрібно для дому, нехай мама найме робітників.
Мама не злилася, намагалася зрозуміти. Цього літа вона так втомилась на роботі, що й сама не відвідала дачу. Не могла поїхати, але серце її боліло за город бо ніхто там не працював.
Мама порадила братові посадити щось, але Євгенія відмовила, та й брат передумав. Ми з чоловіком вирішили: чому б не поїхати й подихати свіжим повітрям. На вихідних на селі завжди можна розслабитися, а мамі стане спокійніше.
Ми купили саджанці, розсаду, прибрали землю перед посадкою, оновили клумби, доглянули теплицю. В неділю відпочивали. Все робили за маминими настановами.
Минулого тижня ми їздили до його батьків, і на дачі нікого не було. Як несподівано брат з Євгенією там зявилися.
Коли на наступні вихідні ми повернулися на дачу, нас зустріла повна тиша Хтось жив там! Постукали у двері ніхто не відкривав. Євгенія визирнула з вікна і сказала:
Ми вирішили здати свою квартиру в оренду, щоб зібрати гривні на відпустку. А тут поживемо. Так що йдіть, ми вас не кликали.
Мама знає про це? питаю я. Звичайно, знає! А звідки у мене ключі, ти думаєш? відрізала Євгенія.
Телефоную до мами. Вона каже: віддала ключі брату, той обіцяв допомогти. Мамо, вони просто живуть тут, навіть ногою не ступили в город! Євгенія нічого не робить і нас не пускає.
Як це вони живуть? здивилася мама. Все просто, мама: здали свою квартиру, переїхали сюди, економлять. Викладаю правду як є.
Якщо доглядають за городом, поливають, вибирають бурян нехай лишаються. А якщо ні женіть їх к чортам. Кмітливі вони, тільки зірвати врожай восени та й все! Скажи їм, що тепер їх черга дбати про дачу.
Знову стукаємо. Що треба? крикнула роздратована Євгенія. Я повторила мамині слова. Я не збираюсь нічого тут робити. У мене манікюр! Я тобі що, слугиня? А якщо щось виросте, з чого взяли, що ми ділити будемо? Хочеш купи у нас! І все тут буде наше.
Я зрозуміла доведеться їх гнати. Не слухають, тож мама сама поговорила з ними і сказала: “Забирайтесь геть!”
А куди нам йти, якщо нашу квартиру вже орендарі зайняли?! кричить брат. Дайте гроші! підказую я.
Не піде, гроші пішли на сережки для Євгенії сказав брат. Та й в ломбард нести нема сенсу, половини ціни не дадуть. Що нам робити? Взагалі, це не моя проблема. Могли би хоч маму попередити. Дуже вже нахабно з вашого боку.
Євгенія з чоловіком поїхали до її мами, бурчачи і посилаючи нам прокляття: “Більше не прийдемо! Тепер ви самі!”
А мені якось здається: восени вони непомітно повернуться з мішками, щоб набрати яблук та картоплі…
