Дружний щоденник Діни
Ще кілька тижнів тому моє життя більше скидалося на нескінченне, виснажливе коло. Сьогодні я розумію: іноді сімейні історії бувають гіршими за серіали. Життя під одним дахом із братом підкидає чимало причин замислитися про цінність рідних звязків.
Гоша давно впевнений, що кому-кому, а йому належить ідеальна українська сім’я: хата, борщ, син-продовжувач роду. Проте жінку розцінює хіба що як ланку в цьому ланцюжку колись любу й рідну, а тепер байдужу до всього, крім оцього маленького Артемка в ліжечку.
Досить уже, Діно, часто казав він мені, Жінки ж народ емоційний, поплачуть заспокояться. Головне, в нас є спадкоємець.
Я здебільшого мовчала, бо правду про те, як він приблизив мрію про дитину, я вже знала. Минулого тижня, після вечері, коли в домі було тихо, я обережно спитала:
Гоше, ти казав, що вирішив питання з вагітністю Світлани. Що це значить?
Гоша поставив виделку, відкинувся й хитро зиркнув:
Саме те, що сказав. Скільки років тягнула то карєра, то неготова Я тридцять два, хочу сина. Тож і підмінив їй таблетки.
Я остовпіла, ледве стрималась, аби не гримнути посудом. Він і далі поводився самовпевнено: Все для сімї, все найкраще
Коли-небудь Світлана дізналася. Гоша сказав їй просто в обличчя, коли вона, захлинаючись сльозами, вхопила дитячу речі і пішла ні світ ні зоря, не озирнувшись.
***
На кухонному столі лежала його забута щітка для волосся поруч із горами брудних пляшечок і здавалось, що то мініатюра безладу, в який перетворене все наше життя.
Я тільки поправила халат, закутала руки в покривало, поставила чайник. Артемко врешті затих година, дві від сили, і все почнеться знову. Не було й натяку на відпочинок.
Ще місяць тому ми з Гошею забирали Світлану з пологового на Оболоні. Він сяяв, сипав компліментами медсестрам, купив огроооменні букети, а Світлана Здавалося, що вона вертається не додому, а на заслання. Я думала післяродовий стан, гормони, нервова втома, у всіх буває. Виявилось, мала б придивитися уважніше.
Ось і знов прийшов Гоша з роботи, кинув портфель, одразу до холодильника:
Є що перекусити?
В каструлі вареники, ще й ковбаску нарізала. Гоше, тихіше, малий тільки-но стулив оченята.
Він буркнув, узяв тарілку:
Змучився. Клієнти, папери, все на голові. Як там наш козак?
Його звати Артем, відповіла я, трохи голосніше, ніж бажала. І він три години поспіль кричав болить животик.
Ну, це ж ти впораєшся, байдуже відмахнувся Гоша й почав вечеряти. Жінкам це у крові.
Десь там мама і сама нас із ним тягнула, коли тато по заробітках їздив.
Хотілося провалитись крізь землю. У мене й так тимчасовий прихисток тут, поки не розрахуюсь із боргами за мою маленьку арт-майстерню на Подолі, а за два тижні стала безкоштовною нянькою, кухаркою, прибиральницею.
Наче нічого не сталося. Наче не його дружина зникла в невідомому напрямку.
Світлана дзвонила? спитала я.
Гоша завмер, в очах зявилася лють:
Не бере трубку. Скидає виклики Годуватися їй недовго все одно повернеться, гроші скінчаться.
А все через ті таблетки. Щоб швидше стала мамою.
Нікчема ти, Гоше, прошепотіла я.
Чого? Я родину зібрав, працюю, у гривні додому несу! Це вона кинула сина!
Ти у неї забрав право обирати! Ти ж казав, що її любиш
Тю, не починай, махає рукою. Від’їдеться. Дитина тут, вона тут. Ти ж поможеш, Діно? Реально нема часу підготовка до звіту
Я вийшла до дитячої. Артем сопів, стискав кулачки, такий крихітний і беззахисний Йому ще все життя попереду, а маму загнано в кут.
Я знову написала Світлані в Telegram:
Світ, я не прошу повертатися. Просто скажи, як ти. Мені дуже важко. Може, поговоримо спокійно?
Через десять хвилин прочитала:
Я в готелі. Через три дні у відрядження до Харкова на три тижні, так було домовлено ще до народження. Повернуся дам на розлучення. Артема не кидаю, Діно, але зараз не можу навіть дивитись на нього. В ньому Гошу бачу!
Я відповіла: Я розумію. Гоша все розповів.
І як він?
Думає, що все вирішив і ти повернешся.
Хай мріє. Якщо стане важко кажи. Я перерахую гривні на няню. Але до нього ніколи.
Ці слова змусили мене розмірковувати багато ночей.
***
Далі почалися найскладніші три дні в моєму житті. Гоша приходив пізно, жер і падав спати. Все, що стосувалося Артема, лишалося на мені. Я змучений, ти краще знаєш, ось усе його батьківство.
Однієї ночі малий так кричав, що я не витримала, пішла до братової кімнати, включила світло:
Вставай. Артем хоче їсти а я більше не можу, руки трясуться від втоми.
Діно, дай поспати, мені в шість вставати! заволав Гоша.
А мені байдуже. Іди, качай дитину.
Для цього ти тут і живеш! ще більше розізлився він. Я ж плачу за квартиру, за комуналку.
Значить, я тут прислуга?
Шукай як називати, пробурчав він. Світлана повернеться відпочинеш.
Я вийшла. Більше тієї ночі не спала. Хитала люльку і думала: куди зайшла ця родинна гармонія? Настав час діяти.
Вранці я знову написала Світлані: Нам треба зустрітися. Будь ласка, поки Гоші немає.
Домовились біля скверу на Сирці. Вона виглядала виснаженою бліда, худорлява, під очима тіні. Обережно підійшла до візочка, торкнулась рукою малюка.
Змінився Вже й не впізнати.
Він тебе не памятає ще, відповіла я. Ти не чудовисько, Світлано. Просто не мусиш жити з тим, хто тебе зрадив.
Але він не віддасть дитину просто так. Буде скандал, суд… Мені страшно.
Є про що турбуватись. Але є і карта: він сам зізнався, що підмінив ті таблетки. При розлученні, якщо треба, я підтверджу. І про декретну допомогу, яку бачив лише на папері, теж.
Світлана вперше за довгий час посміхнулась.
Дякую, Діно. Без тебе я б не впоралась.
Ти їдь у відрядження. Я ще три тижні тут, але готую ґрунт: орендую тобі житло, шукатиму підтримку. Як тільки мусиш забирай Артема й їдь у свій новий дім. Я переїду, буду допомагати, поки не стане легше.
Вона мовчки кивнула, на очах сльози.
***
Три тижні минули, як один день. Гоша став зовсім дратівливим, я вже й не приносила тарілки одразу. Якось увечері кинув портфель, бурчить:
Світлана коли повертається? Може, й до ресторану сходити, бо набридли ті твої вареники. Подарунок їй купити треба каблучку чи сережки, баби таке люблять.
Я ледве стрималася, щоб не вибукнути:
Ти і справді думаєш, що це все виправить?
Ой, не навчай мене життя, спробував жартувати. Жінки все ж відходять покричить і пробачить. Син є головна справа зроблена.
Я промовчала.
Наступного ранку, поки Гоші не було, Світлана приїхала на авто й чекала під будинком. Я швидко зібрала речі для Артема, чемодан і залишила на кухні ключі з запискою:
Гошо. Ми поїхали. Не шукай Світлану адвокат сам знайде тебе. Артем зі Світланою і мною. Ти мріяв про родину, але забув: без довіри та поваги сімї не буде. Вареники у холодильнику. Вчися сам давати ради.
Ми удвох із Світланою й Артемом переїхали у затишну квартиру на Троєщині. Перші дні було складно: малий капризував, Світлана плакала, а Гоша наярював мені сварився, обіцяв суд, кричав про аліменти. Я мовчала.
Ми витримали. Гоша незабаром перестав дзвонити, зявлявся тільки, аби про аліменти сказати, а на зустрічі з сином навіть не наполягав. Розлучення було тихим, як дощ на осінньому Подолі.
Я зрозуміла: справжня сімя це не маніпуляції й контроль, а підтримка і любов. Не знаю, що буде далі, але тепер я ввіряюся тільки собі, Артемові і тій жіночій силі, якої мені так не вистачало цілі роки.
