Ярина Тарасівна входила до моєї квартири так, ніби це був Маріїнський палац, а вона — княгиня Ольга, що прибула з раптовою інспекцією до провінційного містечка. Її візити завжди супроводжувалися складним ритуалом величі: царствений кивок на порозі, гидливий огляд капців та важкий зітхання, покликаний показати, як вона страждає, знижуючись до спілкування з простими смертними.
Того вечора ми святкували сорокашестиліття мого чоловіка, Сергія. Я, як жінка наївна і досі віряча в силу кулінарної дипломатії, провела біля плити два вечори після змін у кардіологічному відділенні. На столі, застеленому хрусткою льняною скатертиною, витікала соками запечена в медовій глазурі свиняча шия, золотилася листкова картопля, а салати були прикрашені з тією маніакальною ретельністю, яка видає в господині легку ступінь перфекціонізму.
Крім свекрухи, за столом матеріалізувалася зовиця Соломія — жінка з вічно незадоволеним обличчям і дивовижною здатністю скаржитися на нестачу грошей, поглинаючи при цьому бутерброди з червоною ікрою зі швидкістю промислового комбайна. Сергій сидів на чолі столу, усміхався і перебував у тій щасливій чоловічій ілюзії, де «всі зібралися, все смачно, отже, всі одне одного люблять».
— А я тобі кажу, Серьожо, що здоров’я треба берегти змолоду, — віщала Ярина Тарасівна, накладаючи собі третю порцію олів’є. — От я свої судини чищу виключно харчовою содою та відваром з ялинових шишок. В інтернеті один академік пише, що вся ця ваша офіційна медицина — це просто змова аптек, щоб з нас гроші тягти.
Вона кинула на мене багатозначний погляд. Я, працюючи старшою медсестрою, зазвичай пропускала ці пасади повз вуха, але сьогодні втома взяла своє.
— Ярино Тарасівно, — спокійно зауважила я, підливаючи чоловікові компот. — Атеросклероз — це складне порушення ліпідного обміну. Холестеринові бляшки проростають сполучною тканиною і кальцинуються всередині стінки самої судини. Сода чудово розчиняє застиглий жир на чавунній сковорідці, але в кровотоці вона не працює. Інакше ми б інфаркти в реанімації лікували засобом для миття посуду.
Свекруха завмерла з виделкою біля рота. Її обличчя стрімко набуло відтінку перестиглого буряка.
— Найрозумніша, так?! — верескнула вона, ображена в найкращих почуттях. — Ти тільки утки за хворими виносиш, а смієш сперечатися з мудрими людьми! Диплом купила і сидить, розумничає, хамка неотесана!
Ярина Тарасівна надулася і запихтіла, мов перегрітий самовар, у який забули кинути заварку.
Сергій звично спробував згладити кути:
— Мам, ну перестань, Оксано просто пожартувала. Давай краще за здоров’я вип’ємо.
Цей миротворчий порив був сприйнятий свекрухою як прояв слабкості. Відчувши, що син не поспішає кидатися на її захист зі списом напереваги, вона вирішила змінити тактику і вдарити по болючому, як їй здавалося, місцю.
Розмова плавно перетекла на обговорення якогось далекого родича, який нещодавно розлучився. Соломія радісно змащувала подробиці розподілу майна, а Ярина Тарасівна слухала, скорботно підібгавши губи.
— Отак-то, Серьоженько, — раптом промовила свекруха голосно, щоб кожне слово карбованим кроком віддалося в тиші кімнати. — Жінки нині пішли корисливі й ненадійні. Ти в мене хлопець видний, добрий. Але ти пам’ятай: дружини приходять і йдуть. Сьогодні одна, завтра інша. А мати в сина — одна.
Соломія ствердно закивала, дожовуючи шматок м’яса. Сергій нервово ковтнув, скосив очі на мене і видав свою коронну, відпрацьовану роками фразу:
— Оксано, ну ти ж знаєш маму… вона не зі зла. Це просто фігура мови.
Я не стала сперечатися. Я взагалі вважаю, що сперечатися з людьми, чий інтелект застряг на рівні маніпуляцій районного драматичного театру, — справа невдячна. Я просто злегка усміхнулася, повільно встала зі стільця і підійшла до столу.
Акуратно, без жодного різкого руху, я взяла велику страву із запеченою свининою. Потім підхопила салатницю з «Цезарем».
— Оксано, ти куди м’ясо потягла? — щиро здивувалася зовиця, у якої виделка застигла на півдорозі до тарілки.
— Як куди? — ласкаво і дуже буденно відповіла я. — У холодильник.
— Навіщо? Ми ж ще не доїли! — обурилася Ярина Тарасівна, відчуваючи, як порушується її ритуал ситного вечора.
— Бачите, Ярино Тарасівно, — я повернулася до столу, забрала тарілку з нарізкою та вазочку з ікрою. — Я жінка послідовна. Раз уже було заявлено, що дружина — явище тимчасове й минуще, я вирішила продемонструвати це наочно. Іде дружина — іде й її їжа. Навіщо ж вам давитися стравницею людини, яка тут ненадовго?
Я віднесла продукти на кухню. В кімнаті повисла важка, щільна тиша, що переривалася лише мірним цоканням настінного годинника. Коли я повернулася за хлібним кошиком, свекруха вже знайшла дар мови.
— Ти що собі дозволяєш?! — гримнула вона, піднімаючись з-за столу і приймаючи позу ображеної статуї Свободи. — Та як ти смієш! Ти прийшла в нашу сім’ю! Ти повинна поважати старших і дякувати, що ми тебе взагалі прийняли!
Я зупинилася навпроти неї. Спостерігати за цією істерикою було навіть забавно.
— Ярино Тарасівно, давайте уточнимо базову географію та право власності, — мій голос звучав рівно, як у диктора новин. — Я нікуди не приходила. Це ви зараз сидите в моїй дошлюбній квартирі. Я купила її за три роки до того, як взагалі дізналася про існування вашого сина. Ви зараз їсте продукти, куплені на мою зарплату, бо Сергій цього місяця закривав кредит на машину. Ви сидите на стільці, який я сама збирала. Тож тимчасова тут точно не я.
Свекруха хапнула ротом повітря. Вона перевела розгублений погляд на сина, сподіваючись, що зараз він вдарить кулаком по столу і поставить зарозумілу невістку на місце.
Сергій сидів, опустивши голову. Він дивився на порожню скатертину. На крихти, що залишилися від хліба. На сирітливий графин з компотом. В його очах відбувалася складна розумова робота. Ілюзія «дружної родини» розсипалася на порох, зіткнувшись із невблаганною реальністю.
Він повільно підняв голову. Погляд його був незвично жорстким.
— Мамо. Соломіє. Вставайте.
— Серьоженько? — незрозуміло кліпнула свекруха. — Ти ж чув, що вона сказала? Ти дозволиш їй виганяти рідну матір?!
— Мам, ти перейшла межу, — Сергій підвівся і відсунув стілець. — Моя дружина нікуди не йде. І квартира це її, і дім цей на ній тримається. А от вам час додому. Свято закінчено.
— Ах так?! Проміняв матір на спідницю! — трагічно заголосила Ярина Тарасівна, прямуючи до передпокою. Соломія семенила за нею, бурмочучи прокляття на адресу «розрахункових змій».
Сергій мовчки подав їм пальта. Він не виправдовувався, не просив пробачення. Він просто відчинив двері й дочекався, поки вони вийдуть на сходову клітку. Клацнув замок.
Чоловік повернувся до кімнати, подивився на мене, що стояла з хлібним кошиком, і важко видихнув.
— Діставай м’ясо назад, — тихо сказав він, підходячи й обіймаючи мене за плечі. — Я, здається, щойно прозрів. І знаєш… я страшенно хочу їсти.
Ми сиділи на кухні вдвох. Свинина була ще теплою, а чай — міцним. Більше ми тему прийдешніх і відхожих не піднімали. Просто з того вечора Ярина Тарасівна в моєму Маріїнському палаці більше не з’являлася, а статус дружини в нашій родині набув залізобетонної міцності.
