Оксана Петрівна входила в нашу квартиру так, немов це був Маріїнський палац, а вона — Княгиня Ольга, що прибула з раптовою інспекцією в провінційне містечко. Її візити завжди супроводжувалися складним ритуалом величі: царствений кивок біля порога, бридливий огляд капців і важкий зітхання, покликане показати, як сильно вона страждає, знисходячи до спілкування з простими смертними.
Того вечора ми святкували моє сорокашестиріччя. Моя дружина, Соломія, жінка наївна й досі віряча в силу кулінарної дипломатії, провела біля плити два вечори після змін у кардіологічному відділенні. На столі, застеленому хрусткою лляною скатертиною, витікала соками запечена в медовій глазурі свиняча шия, золотилася листкова картопля, а салати були прикрашені з тією маніакальною ретельністю, яка видає в господині легкий ступінь перфекціонізму.
Окрім свекрухи, за столом матеріалізувалася зовиця Маричка — жінка з вічно невдоволеним обличчям і дивовижною здатністю скаржитися на нестачу грошей, поглинаючи при цьому бутерброди з червоною ікрою зі швидкістю промислового комбайна. Я сидів на чолі столу, усміхався й перебував у тій щасливій чоловічій ілюзії, де «всі зібралися, все смачно, значить, всі одне одного люблять».
— А я тобі кажу, Сережо, що здоров’я треба берегти змолоду, — віщала Оксана Петрівна, накладаючи собі третю порцію олів’є. — Ось я свої судини чищу виключно харчовою содою й відваром із ялинових шишок. В інтернеті один академік пише, що вся ця ваша офіційна медицина — це просто змова аптек, щоб із нас гроші тягти.
Вона кинула на Соломію багатозначний погляд. Моя дружина, працюючи старшою медсестрою, зазвичай пропускала ці пасади повз вуха, але сьогодні втома взяла своє.
— Оксано Петрівно, — спокійно зауважила Соломія, підливаючи мені компот. — Атеросклероз — це складне порушення ліпідного обміну. Холестеринові бляшки проростають сполучною тканиною й кальцинуються всередині стінки самої судини. Сода чудово розчиняє застиглий жир на чавунній сковорідці, але в кровотоці вона не працює. Інакше ми б інфаркти в реанімації лікували засобом для миття посуду.
Свекруха завмерла з виделкою біля рота. Її обличчя стрімко набуло відтінку переспілого буряка.
— Найрозумніша, так?! — верескнула вона, ображена в найкращих почуттях. — Ти всього лише качки за хворими виносиш, а смієш сперечатися з мудрими людьми! Диплом купила й сидить, розумничає, хамко неотесана!
Оксана Петрівна надулася й запыхкала, немов перегрітий самовар, у який забули закинути заварку.
Я, як завжди, спробував згладити кути:
— Мамо, ну годі, Соломія просто пожартувала. Давай краще за здоров’я вип’ємо.
Цей миротворчий порив був сприйнятий свекрухою як прояв слабкості. Почувши, що син не поспішає кидатися на її захист зі списом напереваги, вона вирішила змінити тактику й вдарити по хворому, як їй здавалося, місцю.
Розмова плавно перетекла на обговорення якогось далекого родича, який нещодавно розлучився. Маричка радісно змальовувала подробиці розподілу майна, а Оксана Петрівна слухала, скорботно підібгавши губи.
— Ось так-то, Сереженько, — раптом вимовила свекруха голосно, щоб кожне слово чеканним кроком відлунило в тиші кімнати. — Жінки нині пішли корисливі й ненадійні. Ти в мене хлопець видний, добрий. Але ти пам’ятай: дружини приходять і йдуть. Сьогодні одна, завтра інша. А мати в сина — одна.
Маричка згідно закивала, дожовуючи шматок м’яса. Я нервово проковтнув, глянув на Соломію й видав свою коронну, відпрацьовану роками фразу:
— Солю, ну ти ж знаєш маму… вона не зі зла. Це просто фігура мови.
Вона не стала сперечатися. Вона взагалі вважає, що сперечатися з людьми, чий інтелект застряг на рівні маніпуляцій районного драмтеатру, — справа невдячна. Вона просто злегка всміхнулася, повільно встала зі стільця й підійшла до столу.
Акуратно, без жодного різкого руху, вона взяла велику страву із запеченою свининою. Потім підхопила салатницю з «Цезарем».
— Солю, ти куди м’ясо потягла? — щиро здивувалася зовиця, у якої виделка застигла на півдорозі до тарілки.
— Як куди? — ласкаво й дуже буденно відповіла вона. — У холодильник.
— Навіщо? Ми ж ще не доїли! — обурилася Оксана Петрівна, відчуваючи, як порушується її ритуал ситного вечора.
— Бачте, Оксано Петрівно, — вона повернулася до столу, забрала тарілку з нарізкою й вазочку з ікрою. — Я жінка послідовна. Раз уже було заявлено, що дружина — явище тимчасове й прохідне, я вирішила продемонструвати це наочно. Іде дружина — іде й її їжа. Навіщо вам давитися страву людини, яка тут ненадовго?
Вона віднесла продукти на кухню. У кімнаті зависла важка, щільна тиша, переривана лише мірним цоканням настінного годинника. Коли вона повернулася за хлібною корзинкою, свекруха вже оговталася.
— Ти що собі дозволяєш?! — грюкнула вона, підводячись з-за столу й приймаючи позу ображеної статуї Свободи. — Як ти смієш! Ти прийшла в нашу сім’ю! Ти мусиш поважати старших і дякувати, що ми тебе взагалі прийняли!
Соломія зупинилася навпроти неї. Спостерігати за цією істерикою було навіть кумедно.
— Оксано Петрівно, давайте уточнимо базову географію й право власності, — її голос звучав рівно, як у диктора новин. — Я нікуди не приходила. Це ви зараз сидите в моїй дошлюбній квартирі. Я купила її за три роки до того, як взагалі дізналася про існування вашого сина. Ви зараз їсте продукти, куплені на мою зарплату, тому що Сергій цього місяця закривав кредит за машину. Ви сидите на стільці, який я сама збирала. Тож тимчасова тут точно не я.
Свекруха хапнула ротом повітря. Вона перевела розгублений погляд на мене, чекаючи, що зараз я стукну кулаком по столу й поставлю зухвалу невістку на місце.
Я сидів, опустивши голову. Дивився на порожню скатертину. На крихти, що залишилися від хліба. На сиротливий графин із компотом. У моїх очах відбувалася складна розумова робота. Ілюзія «дружної сім’ї» розсипалася в прах, зіткнувшись із невблаганною реальністю.
Я повільно підняв голову. Погляд мій був незвично жорстким.
— Мамо. Маричко. Вставайте.
— Сереженько? — незрозуміло моргнула свекруха. — Ти ж чув, що вона сказала? Ти дозволиш їй виганяти рідну матір?!
— Мамо, ти перейшла межу, — я підвівся й відсунув стілець. — Моя дружина нікуди не йде. І квартира це її, і дім цей на ній тримається. А вам час додому. Свято закінчено.
— Ах так?! Проміняв матір на спідницю! — трагічно заголосила Оксана Петрівна, прямуючи в передпокій. Маричка семенила за нею, бурмочучи прокляття на адресу «розважливих змій».
Я мовчки подав їм пальта. Не виправдовувався, не просив вибачення. Просто відчинив двері й дочекався, поки вони вийдуть на сходову клітку. Клацнув замок.
Я повернувся до кімнати, глянув на Соломію, яка стояла з хлібною корзинкою, і важко видихнув.
— Діставай м’ясо назад, — тихо сказав я, підходячи й обіймаючи її за плечі. — Я, здається, щойно прозрів. І знаєш… я страшенно хочу їсти.
Ми сиділи на кухні вдвох. Свинина була ще теплою, а чай — міцним. Більше ми тему приходячих і відходячих не порушували. Просто з того вечора Оксана Петрівна в моєму Маріїнському палаці більше не з’являлася, а статус дружини в нашій сім’ї набув залізобетонної міцності.
