Ой, слухай, ось історія Друзі дізнались, що ми з дружиною здаємо квартиру, і тепер хочуть туди заселитись. Як їм пояснити, що не хочемо здавати знайомим? Завжди ж важче домовлятись у таких ситуаціях.
Після весілля у нас із дружиною все складалось чудово. Одружились із думкою жити з її батьками. Тоді ж мої мама й тато переїжджали до Одеси, а їхню квартиру продали гроші поділили між мною та сестрою. На ті гроші й завдяки допомозі тестя ми купили велику однокімнатну квартиру, поставили перегородку вийшло дві кімнати. Думали, одна буде для дитини, але якось не склалось.
Спочатку просто не хотіли, потім карєри розкрутились часу не було. А потім вже й не виходило, та й дружина відмовлялась іти до лікаря. Я теж не дуже прагнув. Жили щасливо разом, і ніхто з нас не переймався тим, хто на старості принесе нам склянку води. Ще й знайомі, які вже мали дітей, постійно топили в боргах і були нещасливі. Тому ми й вирішили, що обійдемося без такого щастя, якщо воно саме так складається.
Коли нам було по тридцять три, ми з дружиною вклали гроші в новобудову. Сума була невелика, тому ми ризикнули, хоч багато хто відмовляв. І ось у тридцять сім років у нас вже була готова до заселення квартира. Зробили мінімальний ремонт, щоб виглядало ідеально. Дружина казала, що це «страховка» якщо раптом будуть діти, а якщо ні, то все віддамо племінникам.
Поки що вирішили здавати. Пробували самостійно, без агенцій. Для розголосу розповіли друзям думали, підкажуть, де ще можна подати оголошення. Аж раптом таке незручне питання: чи не хотіли б ми здати квартиру їм, із дітьми? Вони роками живуть у жахливих умовах, а тут і новий будинок, і гарний ремонт, і навіть «знижку» обіцяють.
Наша помилка що розповіли знайомим. Не думали, що хтось із них захоче там жити.
«Там лише одна кімната, у вас завелика сімя», намагалась пояснити дружина.
«Та й що? Ми зараз у однокімнатній живемо. А на ваших фото видно, що там простірніше».
«Але ж квартира нова, а у вас діти й кіт…»
«Що, думаєте, ми такі нерозберехи і все понівечимо?»
Сказали, що подумаємо, хоча я особисто взагалі не хотів цього робити. Бував у них вдома знаю, який там безлад. У підсумку дружина звалила на мене відмову, і я подзвонив, натягуючи якісь незвязні причини.
У відповідь почув таке:
«У вас друга квартира, а ще батьки колись помруть і своє лишать. Вам усе мало! Сидітимете зі своїми квадратними метрами, сохнучи без дітей, без друзів і без радості в житті!»
Невже це адекватна реакція? Ми їм нічим не зобовязані. Це не наша проблема, що вони народили дітей, не маючи ні житла, ні підтримки батьків, і тепер їм ніде жити. Кожен живе, як хоче то чому ми не маємо права здати квартиру незнайомцю за нормальні гроші, а не робити знижку «друзям»?
