**«Андрій та Сергій — друзі назавжди»**
Сергій розбирав робочі питання з колегами у своєму кабінеті, коли на столі завібрував телефон. Вже збирався відхилити дзвінок, але побачив ім’я старого шкільного друга.
— Вибачте, — сказав він колегам, взяв телефон і вийшов.
— Слухаю, — відповів він обережно. У нього колись був друг Андрій, але минуло стільки років… Сергій навіть не знав, що його номер досі зберігся — адже стільки разів міняв телефон.
— Серже? Невже це ти? Це я, Андрій. Думав, ти вже давно смінив номер, навіть не сподівався, що додзвонюсь, — радісно пролунав знайомий голос у трубці.
— Привіт, Андрію. Як справи? — Сергій ще не відійшов від здивування й відповів сухо, на автоматі. Але Андрій не помітив.
— Та нічого! Я у Києві. Слухай, знаю, робочий день, можливо, невчасно дзвоню… Але може зустрінемось? Стільки років не бачились. Коли ще така нагода випаде?
— Слухай, у мене зараз нарада. Зможу через годину. Кажи, куди під’їхати. Чорт забирай, радий тебе чути, — тепліше відповів Сергій.
— Та я на вокзалі, на Центральному. Стою біля входу.
— Знайду. Тільки не йди нікуди, добре? — Сергій повернувся до кабінету.
Він щось говорив, брав участь у обговоренні, але думки кружляли біля Андрія. П’ятнадцять років не бачились, з тих пір, як покинув рідне місто заради університету.
Сергій припаркував авто й пішов до вокзалу. Як завжди, там було людно. Він озирався, вдивлявся в обличчя.
— Серже! — Назустріч йшов усміхнений чоловік, в якому не відразу впізнав шкільного друга. Зупинились, на мить оцінююче подивились один на одного, потім потиснули руки — і раптом, без слів, обнялись.
— Серже…
— Андрію…
— Серже… Очам не вірю. — Андрій знову обняв друга. — Ти чудово виглядаєш. Бачу, став важливою персоною. Я завжди знав, що далеко підеш. Тут голосно. Може, зайдемо в кафе?
— Давай, — згодився Сергій. — У мене машина. Неподалік є гарне місце. Ти по справах у Києві?
— Тещу привіз на операцію. Суглоб у неї розвалився, ледве ходить. Довго чекали квоту. Ой?! Це твоя тачка? — Андрій з недовірою подивився на потужний позашляховик.
— Моя, залізай, — усміхнувся Сергій, задоволений ефектом.
Під здивовані вигуки Андрія він вирушив у потік машин, звернув у провулок і через п’ять хвилин зупинився. У затишному кафе панував напівтемрява, незважаючи на день. Людей було мало, тихо — на відміну від вокзальної метушні.
— От, тепер можна поговорити. Давай, розказуй. Але ледь сіли, як підійшла офіціантка.
— Мені каву без цукру, а другові… — Сергій глянув на Андрія.
— Мені теж каву, — поспішно сказав той.
— Другові стейк з картоплею, каву й торт.
Офіціантка пішла.
— Не дивись так. Тобі ще їхати електричкою. Напевно, зранку не їв.
— Вірно. Ми з тещею до лікарні три години добирались. Вона ледве ходить… Але я сам заплачу.
Сергій промовчав.
— Не думай, мені допомога не потрібна. Квоту дали, операцію безкоштовно зроблять. Просто… хотів тебе побачити. Набрав номер, думав, давно смінив, а ти відповів, — повторив Андрій.
— Зрозумів. Розказуй, як сам живеш. Одружений?
— Так. Двоє дітей. Синові одинадцять, а Оленці сім, перший клас закінчує. Тесть після смерті залишив мені авторемонтну майстерню, тепер я там господар. Скажу Марійці, що тебе бачив — не повірить.
— Якій Марійці? — Сергій здивовано підняв брови. — Стій, ти одружений з Марійкою?
— Пам’ятаєш її? На ній. — Андрій широко посміхнувся. — Вона в школі за тобою бігала. Стежку не давала. Пам’ятаєш, як ми від неї тікали після уроків? А вона мені подобалась ще тоді. Не знав? Коли ти поїхав, вона дуже переживала. Хотіла за тобою в Київ мчати. Мати не пустила. А потім ми з нею почали зустрічатись. Отак ось. Хоч у цьому я тебе обігнав. Ну а ти? Видно, одружений. — Він кивнув на обручку на руці Сергія.
— Так, — підтвердив Сергій. — Але дітей поки нема.
— Зрозуміло. А працюєш де?
— В одній компанії. Керую відділом продажів.
— Ну ти даєш. У Києві живеш, машина крута… Ти найкраще з усіх наших влаштувався, — схвально сказав Андрій.
Сергій стримано посміхнувся.
— А пам’ятаєш, як на рибалку ходили? Як з дому втекли до Карпат? Ой, і дісталось нам від батьків… Я кілька днів сидіти не міг…
— А як сарай мало не спалили на дачі? — перебив його Сергій.
— Так, от були часи. — Очі Андрія знімились. — Я завжди знав, що ти далеко підеш.
— Не заздри, — сказав Сергій.
— Та я й не заздрю, хіба трішки. Ні, я не скаржусь. Від тестя лишився старий «Запорожець», я його відремонтуВони попрощалися на вокзалі, і Сергій, стоячи біля машини, глянув у сіре небо, раптом усвідомивши, що справжнє щастя — не в грошах чи статусі, а в цих простих моментах, коли ти просто жив і не гнався нікуди.
