Друзі прийшли на гостину з порожніми руками, а я зачинила холодильник

Друзі завалилися до хати з порожніми руками, а я раз, і холодильник на замок!
Сергію, ти впевнений, що трьох кілограмів свинячої шиї вистачить? Минулого разу вони ж усе вилизали до блиску, навіть скоринку хліба в соус мачали! А Любця ще й з собою попросила у судочок, типу для собаки! А потім то моє печеня в інстаграмі виставила ніби сама готувала.
Ірина нервово смикала край рушничка, якого привезла ще з Полтави, і оглядала «поле бою», на яке вже перетворилася її кухня. На годиннику лише дванадцята, а вона вже як з хреста знята: о шостій на ногах спершу базар (шукає мясо, щоб парне й духмяне), далі супермаркет за дорогим коньяком і суші, тоді нарізка, тушкування, мийка, жара
Сергій, її чоловік, мляво чистив картоплю біля мийки та так, що купа лушпиння росла швидше, ніж його бажання щось робити.
Іро, ну що ще їм треба? зітхнув, полоскаючи бульбу. Три кіло мяса на чотирьох гостей і нас двох? То по півкіло на рило. Не переживай, хіба це мало? В тебе й так розгуляй: ікра червона, оселедець, салатів повні миски! Це ж не весілля, просто новосілля, ще й із запізненням.
Ти нічого не розумієш, відмахнулася Ірина, помішуючи густий соус на пательні. Це ж Світлана з Вадимом та Леська з Толиком. Наші вічні друзі. Не бачилися сто років. Спеціально аж з Оболоні їдуть. Не з руки, якщо стіл буде «бідний» подумають ще, що ми погорділи, квартиру купили й скупимося.
Для Ірини гостинність риса родинна, ще з бабціної силянки з квасолею. Порожній стіл для неї ганьба віку. Запросила гостей мусить бути як на поминках, тільки без священника. Обирала меню тиждень, відкладала гроші зі стипендії на той самий коньяк «Шустов», що любить Вадим, і французьке «Бордо» для Світлани.
Краще б самі щось принесли, пробурмотів Сергій. Минулого разу на дні народження Толика і подарунок ми з тобою тягли, і пляшку, і ти ще торт пекла. А вони? Памятаєш, як до них прибігли спонтанно? Чай з пакетика та бублики, яким третій рік пішов.
Та не будь дрібязковим, Сергію, докірливо поглянула дружина. У людей тоді тяжко було кредит, ремонт, нерви. А зараз вроді налагодилося: Вадим отримав підвищення, Леська хутро нове міряла, хвалилася. Може, вже й принесуть хоч торт чи фрукти. Я ж спеціально Світлані натякнула, що десерту не готую солодке з них!
До пятої квартира блищала, а стіл виглядав краще, ніж у «Гімалаях». Посередині заливне з язика, навколо миски з домашнім олівє (не з ковбасою, а з язиком і раковими шийками!), оселедець під шубою з червоною ікрою, буженина, закуски, печеня у духовці з картоплею й грибами по-домашньому. В холодильнику чекала кришталева пляшка «Горілки київської», дорогий коньяк і три пляшки вина.
Ірина, втомлена, але задоволена, вдягла улюблену вишиванку, підмалювала губи й присіла в крісло, чекаючи дзвінка у двері.
Щось я переживаю, одразу ж зізналася. Перше зібрання в новій хаті. Хочеться, щоб усе було по-людськи, не гірше за інших.
Дзвінок пролунав рівно о сімнадцятій. Друзі пунктуальні, як прокурори.
Ірина метнулася відчинити. На порозі, мов цунамі, ввалилися Світлана у норковій шубі, яка коштувала, як пів-ремонту кухні Іри, Вадим у модній кожанці, Леська з макіяжем на всі гроші й Толик уже насвіжений, видно було.
Ура, новосели! прокричала Світлана, обіймаючи Іру хмарою солодких духів. Де ваші апартаменти?
Роздягалися галасливо, одяг ледь не кидали Сергію. Ірина, вічно насторожена, кидала оком на їхні руки.
Руки були як у бідного студента після зарплати порожньо! Ні пакету, ні торта, ні пляшечки, навіть шоколадки крихітної.
А де ж почала було Ірина, та зупинилась. Може, у машині щось забули? Чи ховають у кишенях?
Ой, Іро, ти така схудла! Леська чмокнула в щоку та одразу пішла по коридору. Ремонт-то, ремонт! Ну, бідненько, але чистенько. Обої під фарбування? У нас в офісі таке. Ти б уже взяла шовкографію!
Нам подобається мінімалізм, спокійно зауважив Сергій та запросив до зали.
Компанія заполонила кімнату. Вадим тільки глянув на стіл очі розбіглися від захвату.
О, таку галявину я ще не бачив! потирає лапи. Ірусю, господиня! Я знав, куди приїхати з самого ранку голодний ходжу, все для твоєї печені місце беріг!
Посідали. Ірина кинулась на кухню по гарячі закуски жульєн в кокотницях. “Може, вони сюрприз готують? Ну, конверт із грошима! Тому з порожніми руками”
Повертається а гості вже виделками в салаті як комбайни, і ніхто навіть не дочекався тосту.
У-у, олівє бомба! плямкає Толик. Сергію, давай наливай! А то пересохло!
Сергій налив чоловікам по 50 горілки, жінкам вино.
Ну, за нову хату! піднімає чарку Вадим. Щоб жили нормально. Щоб стіни не розлазились, сусіди не топили, а плита гріла. Будьмо!
Хильнув чарку, занюхав рукавом (навіть не салфеткою!), і одразу кинувся до кільки червоної риби.
Слухай, Іро, жує, а чого горілка не з морозилки? Треба тягнутися!
Та вона з холодильника, пять градусів, як має бути, відповіла Ірина, відчуваючи, як всередині щось закипає.
Та ну, то не воно! Водка, вона має, як мед стекати ну нічо, піде! А коньячок є?
Є, мовчки кивнула Ірина, але, може, спершу поїмо?
Одне другому не заважає! зареготав Толик. І застілля полетіло.
Їжа щезала зі столу зі швидкістю реформ в освіті. Гості їли, ніби їх два місяці поїли тільки хлібом на воді. І ще встигали критикувати.
Оселедець під шубою суховатий, Світлана взяла вже третю порцію. Щось майонезу не додала? Економиш?
Домашній робила, не жирний, виправдовується Ірина.
Та ну! В магазині купила б і не парилась би. А ікра дрібна. Горбуша? Треба кету, вона більша!
Ірина зиркнула на Сергія. Той вже аж побілів, як київська зима.
Розкажіть краще про себе! Світлано, ти ж у Дубаях була?
О так! закотила очі. То сказка! Пять зірок, все включено, омари, шампанське! Таку сумку Луї Вітон взяла 80 тисяч гривень, але вона варта кожної копійки. Вадим бурчав, та я кажу: «Один раз живемо!»
Правильно, жінки транжири! долив собі коньячок Вадим. Я от тачку приглядаю, кросовер, скоро куплю. Гроші є, на дурниці не витрачаємо не те що на ремонти.
На дурниці? не зрозуміла Ірина.
Ну, стіни як стіни, пояснює Леська. Ми вже десять років як вїхали, шпалери з бабусі лишилися. Все одно кожен рік у Туреччину, бренди, ресторани. А ви живете нудно, в бетон вкладаєтесь.
До речі, про ресторани, перебив Толик, салфетку лишаючи просто на скатерці. Вчора у «Канапі» вечеряли! Яка кухня! Рахунок на чотири «штуки», але то й рівень! А вдома так не поїси. Іро, а друге скоро буде? А то траву ми тут вже посмакували, а мяса хочеться.
Ірина підійнялася, щоб забрати тарілки. Усередині дрижить, як дзиґа на морозі. Оце ж люди хвалькують якогось Дубая, сумки, вечері по чотири тисячі, а тут на хату з торбою навіть не прийшли. Ані вазончика, ані шоколадки!
Пішла на кухню Світлана за нею, типу «допомогти».
Ой, Іро, ти молодець, шепоче, впершись об косяк, багатий стіл влаштувала, видно все з себе видавила. Але вино, якщо чесно ми таке хіба на шашлик на дачу беремо. Могла б і дорожче взяти, для гостей же!
Світлано, це французьке, дві тисячі гривень пляшка, скреготить Ірина, ставлячи тарілки в посудомийку.
Та не може бути! Обдурили тебе: кисле, аж зуби зводить. А послухай з собою щось даси? Бо завтра похмільняк, готувати лінь. Там мясо, салати Тобі двом стільки не зїсти, пропаде ж!
Ірина застигла з тарілкою в руці. Повільно повертається.
Тобто ти хочеш судочок із собою?
Ага, що такого? Завжди так робимо! Бюджетна економія! хихоче. А десерт буде? Торт?
Ти ж казала, торт ваш, тихо нагадує Ірина.
Я?! Та коли? У мене ж дієта, ти ж знаєш! Я думала, ти спечеш свій «Наполеон» ти в нас майстриня. Чи хоча б, щось купиш. Ми тому й з порожніми руками, бо вирішили: вам і так є з чого, ви ж тепер багатії!
Ірина дзвякнула тарілкою, ледь не розбила. Повітря в кухні стало, як у тролейбусі о восьмій ранку.
Значить, ви думали, що у нас усе є, гірко перепитала вона. І що ми багаті?
Та звісно! нічого не помічає тон подруги Світлана. Іпотеку ж платите, ремонт. Значить, усе ок! А ми так, бідні родичі на Мальдіви збираємо. Все, неси мясо, там мужики вже ложками барабанять.
В голові в Іри все крутиться: і як позичала Світлані на «гарячу путівку», а та рік повертала копійками. Як Вадим просив Сергія з переїздом, бензин і не компенсував. Як завше ласували вдвох-трьох, а самі кликали раз на пятирічку й ставили пельмені.
Підійшла до духовки, відкрила: аромат свіжоспеченого з травами й часничком мяса. У холодильнику стоїть величезний торт-безе з ягодами за тисячу двісті гривень із цукерки, як сюрприз попри домовленість.
Ірина закриває духовку, вимикає газ, міцно притискає дверцята холодильника.
Мяса не буде, каже голосно.
Це як? не зрозуміла Світлана. Згоріло?
Не згоріло. Просто не буде.
Ірина вийшла до вітальні. Чоловіки знову розливали, про політику змагались. Сергій сидів спохмурнівши.
Дорогі друзі, сказала Ірина голос, як натягнута тятива, банкет завершено.
Всі мовчки втупились у неї.
Ірочко, що ти кажеш? Як це завершено? Ми ж ще гарячого й не їли! Вадим остовбенів.
Обіцяла та передумала, кивнула Ірина.
Як це? Ми голодні! Давай неси мясо! обурилась Леська.
Мясо залишиться в духовці. І так там і зостане. А ви, шановні, одягаєтесь і рушаєте у своєму напрямку. Або, може, у «Канапу», де по чотири тисячі. Там вас нагодують.
Ти що, пяна? вирячився Толик. Сергію, вгамуй жінку! Ми ж гості!
Сергій піднявся, глянув на дружину, на «друзяк», у яких вічно «ресторани та сумки», а на дрібничку не спроможні.
Іра не пяна. Вона просто втомилась. Ви прийшли ні з чим, випили мій коньяк, покритикували її їжу, обізвали вино помиями, квартиру офісом. А тепер мяса хочете?
Та ми ж жартували! заверещала Світлана. Ви що, гумору не розумієте? Ну, забули торт буває! Ми ж компанія, веселий настрій!
Веселий настрій за наш рахунок? Досить. Я витратила пів зарплати на цей стіл. Хотіла зробити приємне, а ви паразити. Халявники, які літають у Дубаї, але шкодують сто гривень на цукерки для хазяйки.
Ага, попрекаєш шматком ковбаси! Вадим схопився, стілець перекинув. Подавись своїм мясом! Хлопці, рушаймо! Мене тут більше не буде!
Збирайтесь, спокійно промовив Сергій, двері відчинивши навстіж. І контейнер свої не забудьте порожні.
Гості з лементом і лайкою вимахали з квартири. Світлана кричала, що більше не подруга, розповість усім «жадібна істеричка!». Леська шипіла під ніс, «вечір зіпсували». Чоловіки ковзали матами.
За останнім гостем нарешті тиша. Ірина стояла посеред вітальні, дивилася на сплюндрований стіл брудні тарілки, плями вина, зімяті салфетки.
Сергій підійшов, обняв за плечі.
Як ти? тихо питає.
Руки ще дрижать, зізнає Ірина. Сергію, я справді жлоб? Може, треба було мовчати все одно гості.
Ти не жлоб, Іро. Ти просто навчилася себе поважати. Я пишаюся тобою чесно! Сам би їх вигнав раніше, якби ти не зайнялася.
Ірина зітхнула, притиснулася до чоловіка.
А мясо? підморгнув Сергій, таки лишилося? Бо пахне так, що я вже зараз обтікаю слюною.
Ірина розсміялася вперше за цілий вечір, легко й радісно.
Є, Сергійку. І торт є. Великий, з ягодами.
Вони сіли за стіл серед хаосу тарілок, посунувши їх у бік. Ірина дістала із духовки хрустке, румяне мясо. Витягла торт. Налила собі і Сергію того самого «кислого» французького вина, яке насправді прекрасне.
За нас, підняв келих Сергій. І за те, щоб у хаті були тільки ті люди, які приходять з відкритим серцем, а не з порожньою ложкою!
Вони їли печеню, що танула на язиці, раділи тиші, і це була найсмачніша вечеря в житті.
За годину у вайбері пікнуло: «Ну ти й стерва! Ми через тебе у «МакДональдсі», давимось бургерами! Могла б вибачитись!»
Ірина посміхнулася і тицнула «заблокувати». А потім те саме з номером Леськи, Вадима й Толика.
Контактів стало на чотири менше. Але повітря значно більше. А холодильник забитий смакотою на тиждень вперед. І не перепаде жодної крихітки тим, кому вона не належить.
Ця історія нагадує: у справжній дружбі рух двосторонній, а закритий холодильник найкращий спосіб не втратити самоповагу.