Щоденник
Мені всього двадцять п’ять. Місяць тому я вийшла заміж і, як кожна дівчина, мріяла про нове життя з чистого аркуша — з чоловіком, у затишній оселі, серед теплоти та підтримки. Наша родина завжди здавалася мені міцною. Мама, тато — ідеальна пара, як я думала. Ні криків, ні скандалів, ні зрад. Вони були разом більше двадцяти років, і я росла впевнена, що справжнє кохання існує. Та, як виявилося, я жила у світі ілюзій.
Відразу після весілля мама раптом заявила, що більше не може жити з батьком. Без істерик. Без пояснень. Просто сказала: «Я йду». Мені здалося, що я неправильно почула. Як? Чому саме зараз? Я намагалася зрозуміти її, але не могла.
Мій тато — людина тиха, турботлива. Він ніколи не пив, не палив, не підвищував голос ні на маму, ні на мене. Всі ці роки він працював, піклувався про родину, їздив з мамою скрізь, допомагав по дому… І раптом вона вирішила, що це «не її життя». Сказала, що втомилася бути «служницею», що хоче «нарешті жити для себе».
А тепер найболюдно. Ще до весілля мама почала робити ремонт у старій квартирі, що дісталася їй від бабусі. Все виглядало так, ніби вона готує житло для нас із чоловіком. Я щиро у це вірила. Навіть підбирала відтінки для кухні, радилася з нею щодо меблів, мріяла про наше затишне гніздечко. Вона слухала мене мовчки, нічого не обіцяла, але й не заперечувала. Я думала — готує сюрприз.
Тато теж був упевнений, що ремонт — для нас. Він лише кивав, посміхався і говорив: «Ось, скоро житимете окремо, а ми хоч трохи перепочинемо». Усі думали, що мама робить нам подарунок. Усі, окрім неї самої.
Коли ремонт закінчився, мама зібрала речі й просто поїхала. Сказала батькові, що йде назавжди, і заселилася в ту саму квартиру. Без подяки, без пояснень, навіть без останнього погляду. А я… Я стояла, наче прикована, і не могла повірити, що це не страшний сон.
Я намагалася поговорити з нею, пояснити, що нам з чоловіком нема де жити. Що ми планували почати нове життя саме в цій квартирі. Що вірила — вона завжди буде нашою опорою. Але її очі були холодні, як зимовий вітер.
— Я тобі нічого не винна, — спокійно сказала мама. — Це моя квартира. Я її успадкувала. Я працювала, робила ремонт, і житиму тут сама. Годі. Я більше не підстилка. Надокучило прати, готувати, жертвувати. Я просто хочу жити — для себе.
Мені хотілося кричати. Нагадати їй, скільки разів я потребувала її підтримки, як ми з татом були поруч, коли їй було важко. Запитати: що ж ми значили всі ці роки? Просто обов’язок, функція?
Тато здався. Він не благав, не спиняв її. Лише дивився їй усіл, наче людина, у якої забрали останню надію. Він не розумів, як жінка, з якою прожив півжиття, могла так — тихо, холодно, обернутися і піти.
Зараз ми з чоловіком живемо у його батьків. Це тимчасово, але я не знаю, наскільки. Шукаємо житло, перебираємо варіанти, але образа не відпускає. Не тому, що мама не віддала нам квартиру. А тому, що всі ці роки вона, виявляється, просто накопичувала гризоту, а ми цього не бачили. Тому що вона більше не вважає нас родиною. Тому що зрада, коли вона приходить від найближчої людини — не забувається.
Може, колись я її зрозумію. Може, побачу в її вчинку сміливість. А поки що — відчуваю лише порожнечу. Мама зруйнувала все, у що я вірила з дитинства. І жоден ремонт, жодна квартира не варті цієї тріщини, що назавжди пройшла між нами.
