Стою я, уяви собі, на кухні біля відчиненого холодильника й мало що не рву на собі волосся. Оленка, ну просто не можу зрозуміти, куди дівається все те їдло тільки-но зварила обід, а вже все щезло. Я вічно натикаюся на порожні полиці і думаю: «Ну невже це все Іван умудрився затоптати?»
Розмовляти з ним про те марно тільки почни, одразу сварка. Ще дужче сердить, що він другий місяць вдома, шукає роботу, а з мого заробітку лишається на їжу, яка зникає зі швидкістю світла. Я вже звикла жувати вчорашню шкоринку та пити ледве теплу водичку замість кави. Після роботи немає сил ані на борщ, ані на вареники, але Іван, схоже, вирішив, що я на роботі поїм і додому голодною не зявлюся.
Завтра їду до мами, треба Миколі допомогти! кричав з кімнати чоловік.
Мене це не зачепило, бо ще й так себе кепсько почувала. Вранці прокинулася з температурою, вирішила залишитись удома. Прийняла пігулки, залізла під ковдру.
А тут серед білого дня якийсь гамір з кухні, хтось гупає кришками від каструль, шурхотить холодильником і ще й мелодію якусь муркоче під ніс. Я піднялася, рушила подивитися, що там. А виявляється Наталка! Ота сама, сестра мого чоловіка, з якою я не спілкуюся вже, мабуть, рік.
Розумієш, у неї своя правда типу Іван повинен годувати не тільки свою сімю, а й її з дітьми. Через це у нас домашній бюджет постійно тріщить, чоловік любить надто їй допомагати. Наталка відкрила всі наші продукти і спокійнісінько пакує у свої судочки.
О, привіт! каже мені так спокійненько.
А ти чого не на роботі? глянувши на мене, Наталка ледь не злякалася.
Я захворіла. А ти тут чим займаєшся? Чоловік знає, що ти у нас вдома?
Він сам залишив мені ключі.
Виходить, то не в Івана апетит вовчий, а ти з довгими руками заходиш потихеньку?
Це ж мій брат, маю повне право приходити і брати їжу для своїх дітей!
Та тільки твій брат не працює й нічого тут не купував. Мені дивно, що я маю годувати дві родини й навіть про це не знаю.
Та ти нічого не розумієш, я сама своїх виростити не можу. І що ж, тепер вибачення за тую ковбасу просити?
Віддай мені ключі, бо зараз викличу поліцію! Чи ти вже забула, що твій брат до цієї квартири не має жодного стосунку?
Ти поліцію викличеш через триста гривень ковбаси?! Господи! На, тримай свої ключі, жабо! Скажу брату, що в нього чудова дружина.
Нічого не зміниться, швидко собі нову знайде.
Я стояла, плакала, уявляєш? Усе це час із мене просто дурепу робили. Хто повірить, що це не чоловік усе їсть, а його сестра щодня виносить продукти й лишає хіба буханець хліба. Найбільше боліло від того, що Іван усе це знав і прикривав сестру, прикриваючись своїм ненаситним апетитом.
Я вже й не дивуюся які свекруха з тестем, такі і їхні діти. Могли запросто прийти й забрати все без попередження, лиш би око впало. Думала-думала, та зрештою подзвонила Івану, сказала: «Подаю на розлучення».
Дай хоч поговорити, повернутись, усе зясувати! Не відрізай мені дорогу назад, благав він.
Уже не хочу нічого слухати, мені й так усе ясно.
Люди такі не змінюються. Шкода лише тих років, яких не повернути. У ту мить Іван став чужим, і шкода, що не поставила крапку раніше…
