Я думала, що мій чоловік платить аліменти трьом своїм донькам від першого шлюбу. Але все було зовсім інакше. Я вирішила побачити їх сама.
Місяці поспіль мене переслідувало відчуття, що він не все розповідає. Щоразу, коли питала про дівчат Марисю, Ладу і Варвару, чоловік лише посміхався і запевняв, що надсилає гроші справно, у гривнях щомісяця, що все добре. Але всередині мене щось точило, попелясті кошенята скакали по нервах, і я не могла заспокоїтися.
Одного ранку, коли місто Львів, мов блякла акварель, пролягав під вікном, я взяла старий розмитий лист із суду про розлучення та вписала адресу колишньої дружини в Google Maps. Машина наче паперовий човен, що пливе крізь калюжі везла мене через райони, де з чавуну й дощів виросли багатоповерхівки. Чужий, занедбаний масив. Ще не вийшла вже відчувала, як серце спокійно не дає дихати.
У коридорі пахло сирістю, під дверима тулилася кішка. Двері відчинились: переді мною стояла зморена жінка колишня дружина чоловіка, мати трьох доньок.
Хто ви? насторожено.
Добрий день. Я нинішня дружина Ігоря. Нам треба поговорити.
Її обличчя на мить заклякло, а потім вона зітхнула і впустила мене. Оселя була чистою, однак чимось грізною в своїй порожнечі: ліжка без покривал, шафа, стара килимова доріжка за дверима. Зовсім не так, як у нашому домі, де речі плодяться як кролики.
Що вам потрібно? спитала різко, схрестивши руки на грудях.
Правду. Чи надсилає він вам щось? Він говорить мені щомісяця перераховує аліменти
Вона засміялася, немов по колючках ступила.
Які гроші? Ми не бачили від нього й копійки вже майже півтора року. Я працюю прибиральницею, тут виживаємо за рахунок моєї зарплати й пенсії моєї мами. Його немає, як і грошей.
У мене запаморочилось у голові: ошатна вулиця Сахарова, де ми живемо, покотилась кудись у сон, розчинилась. Саме тоді із сусідньої кімнати просунулася напівсонна Марисю, сім років, із подертою кофтинкою, рукава в кошлатих нитках, волосся скуйовджене, очі великі й голодні.
Мамо, я хочу їсти тихо.
В грудях холодні хвилі сором і злість. Я ж живу вдома, де холодильник повний, а у ванній піниться новий шампунь, а ці діти рахують копійки на батон.
Де інші дівчата? спитала я пошепки.
У школі. Повернуться за годину.
Добре. Ми підемо за ними і поїдемо купувати все, що треба.
Я я не прийму нічого, захитала головою жінка.
Це не про милостиню, сказала я тихо, але твердо. Це про справедливість, яку мали б давно отримати твої діти.
Вулиці міста розмивали обриси, і ми мов плавці у бузковому морі рушили в супермаркет, взяли продукти, куртки, хустки, нові чоботи, ручки-олівці для школи. Обличчя дівчат розквітали усмішками: сонце прорізало дощове скло. Я й для мами купила каву, шампунь, білизну мале, але ж частинку людяності повертає.
Я не знаю, що сказати її сльози блищали, як зорі у нічному саду. Дякую тобі.
Не дякуй. Назад дороги немає, і це лише початок.
Ввечері, коли сутінки вже припали до старого деревяного паркану, я повернулася додому. Ще мяко гуділа пральна машина, у вітальні сидів мій чоловік біля телевізора, як нічого й не було мов його три доньки з колишнім життям лишилися за кадром.
Де ти була? не відриває очі від “Плюсів”.
Я бачилась із твоїми дівчатами. Тими, за яких ти казав, що щомісяця піклуєшся.
Обличчя обмерло, він підвівся різко.
Я можу все пояснити…
Мені не потрібно пояснень, обрізаю холодно, як ніж. Пакуй речі.
Як? Це ж мій дім!
Ні. Це МІЙ дім. На моє імя, куплений за Мої гроші, за спадок від бабусі. Я хочу, щоб ти зараз же пішов.
Дай мені ще шанс
Якщо не збереш речі сам я зберу їх за тебе.
Я розгорнула валізи, складала його сорочки, штани, панчохи, піджаки. Він йшов слідом, як засніжене щеня, але рішення моє засвітилося, як вуличний ліхтар на перехресті. Я винесла валізи у двір і лишила на бруківці.
Завтра телефонуй до адвоката, сказала я крізь відчинені двері. Я прослідкую, щоб ти платив аліменти, навіть якщо доведеться мені доплатити з власної кишені всі ті гривні.
Він стояв посеред пакунків, зібраний і самотній, як загублений на вокзалі.
Я зачинила двері й сперлася об них, вся в холодному дрижанні. Це був найскладніший і найдивовижно простий вибір у моєму сонячно-туманному житті.
Чи правильно я зробила, що вигнала його? Чи мала дати шанс виправдатися серед цієї нічної, дивної львівської ночі?
