Мені здавалося, що шлюб ідеально ладиться, доки моя подруга не задала питання.
Я вийшла заміж дуже молодою, закохавшись до глибини душі. Пізнавали одне одного чотири роки, перш ніж сказати «так» офіційно. За цей час пройшли чимало переживань.
Вже більше шести років ми живемо разом у нашій квартирі на Подолі, у Києві. Я довіряю чоловікові настільки ж, як і собі. Олег надзвичайно ласкавий, турботливий і уважний. Він завжди підхоплює справи по дому, хоч і не є найсильнішим чи найвідважнішим чоловіком. Зовнішність його не вразить, проте в серці кипить океан доброти і оптимізму, які надихають мене долати найскладніші випробування.
Однак Олег дуже нерішучий і майже не вміє приймати рішення. Він боїться виходити зі своєї зони комфорту і не прагне рухатися вперед. Протягом шести років спільного життя його характер залишився незмінним.
Він не дбає про власне здоровя, а будьякі зміни в житті його лякають. Олег старший за мене майже на десять років. Мені двадцять шість, я люблю життя, маю стабільну роботу в ІТкомпанії, володію власним авто «Toyota Corolla» і щомісяця сплачую іпотеку за наш дім у гривнях.
Нещодавно подруга Ганна запитала: «Навіщо тобі він взагалі потрібний?». Ці слова розбили мою ілюзію щастя, і я залишилася сама, розмірковуючи: «Навіщо я його взагалі тримаю?».
У підсумку я зрозуміла, що справжнє щастя починається з самоповаги і готовності жити своїм шляхом, а не з того, хто лише заповнює порожнечу. Тільки коли полишиш те, що не дає росту, можна знайти свободу і справжнє задоволення. Це й є головна життєва мудрість.
