Два букети для мами
Улюбленим куточком маленького Богданка в квартирі був старий шафа. Величезна, темнокоричнева шафа, що стояла в кутку їхньої кімнати в Києві. Дверцята, надто важкі для крихітних ручок Богданка, скрипіли й напружено рипіли щоразу, коли їх відкривали. У глибину шафи хлопчик натаскував свої найпростіші іграшки плюшевого ведмедика з підрізаним вухом, клоуна в гігантському синьочервоному капелюсі, який ще того ж року подарувала мама на Новий рік, і коня. Тактак, саме коня.
Колись коня був чорний, з гривою кольору воронячих криїв. З часом чорний пластик потріскався і місцями погорів на сонці, а гривка залишилася майже цілісною. Хлопчик доглядав коня, підносячи йому травички.
Шафа була для Богданка таємним світом, його Нарнією, де відбувалися справжні дивовижі: клоун перетворювався на лицаря, що скаче на вірному коні й захищає прекрасну принцесу від злого ведмедика. Що сталося далі, після перемоги лицаряклоуна, хлопець ще не вигадував, а в найцікавіші миті гри йому починала звати бабуся.
Бабусі Богданка, на жаль, дуже лякала. У неї завжди були брудні, ніби після господарських справ, вузлясті руки. Обличчя зморшки, як свіжо розпахана ґрунт, а голос різкий і гучний, немов у їхньої собаки Лайки, що цілий рік живе в будці й, напевно, застудився, тому гавкає хрипко.
Богданкові було шкода Лайки, особливо взимку, коли лютневий вітер гризе шибки, а завірюха майже закриває будку. Однієї крижаною ночі малюк, у фланелевій піжамі з ведмедиками і в шкарпетках, тихенько проскочив крізь сніг, щоб врятувати собаку. На півдорозі його наздогнали голоси матері і бабусі. Мама, підвісивши на плече сумку, стояла в темряві і гукала:
Синку, Богданку, ти де?
Позаду неї ревіла бабця:
Повернись, синку! Куди вліз, дурнику! Весь у татадалекобійника, того самого, що завжди в дорозі!
«Татадалекобійника», як завжди, не було вдома його робота надто важка. Хлопчик не зовсім розумів, хто такий «далекобійник», але, напевно, щось важливіше за нього, бо тато приїжджав рідко, потиснув його по спині, спитав «як справи» і пішов спати.
Бабуся називала його «далекобаба», а мама, закриваючи очі, казала:
Все буде, синку, впораємося! Ти моє щастя, вже зовсім великий хлопець. Дивись, що я тобі дам. Це татів годинник. Такий же, як у дорослого. Тато повернеться, коли маленька і велика стрілки зійдуться вниз, а у віконцідатчику написано 12. Запамятав? Не загуби.
Богданко був надзвичайно гордий, що має татів годинник, справжній дорослий. Однак йому було трохи незручно дивитися, як його друг Харитон весело підстрибує поруч із батьком у неділю вранці, тримання вудочки: у батька великий спінінг, а у Харитона маленька вудочка й відерце, куди ніколи не ловиться нічого варти.
Навіть шестирічна Зоряна, яку хлопчик, чесно кажучи, вважав трохи «тупою», бо вона ще не читала, на відміну від нього, Богданка, який уже у пять років впевнено читав вивіски «Аптека» і «Оптика» (хоча й не зовсім розумів різницю), щонеділі гордо сідала в білу «Ніву» свого тата і їхала з ним на базар.
Богданко мріяв, що одного дня тато посадить його у свою велику вантажівку, на якій працює, і вони вирушать у «чоловічі справи». Але в ті рідкісні дні, коли тато був удома, йому було не до нього: вони сварилися з мамою. Мама плакала, бабуся підйурювала, тато гудів дверима і виходив надвір палити. Малюк ховався у своїй улюбленій шафі й плакав, притискаючи до себе вірного ведмедика. Справжні чоловіки, звісно, не плачуть, але ні ведмедик, ні клоун нічому не скажуть. То буде їхня таємниця.
Того дня був мамин день народження. Богданко мчав додому зі школяром, коли раптом зупинився. На тротуарі навпроти стояв тато, тримавши за лікоть молоду жінку в червоній сукні. Вона сміялася, а в його руках блищав великий букет троянд такий красивий, що хлопець затамував подих.
Для мами! спалахнуло в голові. Сьогодні ж мамине свято! Точно для неї!
І серце його затрепетало від радості.
Увечері мама з бабусею накрили святковий стіл: ароматна картопля з печі, прозорий холодець у маленьких чашках, хрусткі огірки з погребу і величезний торт, прикрашений рожевими кремовими трояндами. Однак однієї троянди на торті не вистачало Богданко не втримався і схопив її раніше часу. Коли гості вже сідали, повернувся тато з букетом но не тим. Це були скромні білі хризантеми, загорнуті в сіру папірну обгортку. Мама засяяла, обійняла його за шию і, немов маленька дівчинка, сміялася від щастя.
Богданко ковтнув повітря, готовий запитати про перші квіти, проте глянув на маму вона виглядала чудово в новій рожевій сукні, щоки розчервонені то від радості, то від танців. І хлопець мовчав.
Пізніше він сидів у темній шафі, серед ведмедика і клоуна, крутячись на зап’ясті татів годинник. Колись такий важливий, дорослий, чарівний. Стрілки стояли, мов застиглі. Він кілька разів натискав, та безрезультатно. Сльози підступили до очей, але цього разу він не заплакав. Раптом зрозумів: плакати дарма. Він уже не маленький хлопець, що чекає тата з дороги.
Богданко поклав годинник на полицю між ведмедиком і клоуном і тихо зачинув дверцята шафи. У його Нарнії більше не було див.
У кімнаті мама співала впівголоса, розпаковуючи подарунки. Богданко підбіг, обняв її за талію і відчув легке здригнення.
Я з тобою, мамо, прошепотів він твердо. Я завжди з тобою.
