ДВА ЛАТЕ.
— Добрий вечір, Тетяно Олексіївно! Вам, як завжди, два лате? — з усмішкою запитав я, тривожно вдивляючись у маленьке, зморшкувате, але все ще харизматичне обличчя запізнілої відвідувачки.
— Здоровенькі були, Юрчику! Так, як зазвичай, два лате. Будьте ласкаві, ще й булочку, будь ласка.
Тетяна Олексіївна притулила тростину до стільця й, притишивши гримасу болю, з трудом сіла біля вікна.
— Ми всі тут переймалися, гадали, що могло статися, що порушило ваш звичний порядок? Ну не може бути, щоб ви забули, який сьогодні день. Я навіть вибігав на вулицю, сподіваючись вас побачити, — сказав я, на ходу кидаючи наказ новенькому офіціанту.
— Серденько! Те, про що ви подумали, колись станеться, але коли і як — ніхто не знає. Не хвилюйтеся, Юрчику, все просто — вранці я пішла за пенсією, а банкомат ковтнув картку. Довелося йти в банк, оформляти нову, а там черга. Мабуть, усі пенсіонерки нашого району вирішили саме сьогодні, у суботу, робити “валю́тні операції”! — жартувала Тетяна Олексіївна, але було видно, що вона дуже втомилася.
Її руки, завжди в чорних мереживних рукавичках, тремтіли, куточки губ опустилися, а змарніле обличчя здавалося ще блідішим. Так, роки нікого не прикрашають…
Я працюю адміністратором у невеликій кав’ярні в самому серці Києва. Рідне місто, як скарбниця, зберігає безліч історій, але про все по порядку.
Почав працювати я ще з п’ятнадцяти років, кілька літніх місяців підробляв, щоб купити мамі новий телефон. Спочатку мене поставили мити підлогу й посуд, а потім, після навчання, перевели в офіціанти.
Закінчивши школу, я вступив до університету на психологію. Навчаюся заочно, але кав’ярня давно стала для мене справжньою школою життя. Саме тут люди прокидаються від аромату кави, яка зігріває серця й викликає спогади, сховані глибоко в пам’яті — там, де назавжди осіли наші мрії.
Спостерігати за відвідувачами — ось що мене вразило! Я навчився читати по їхніх обличчях настрій, запобігаючи непорозумінням.
У нас бувають і галасливі підлітки, і закохані пари, і жінки з кавалерами похилого віку, і матусі з малюками.
Одного разу я познайомився з неймовірно яскравою парою — про них і розповім.
Високий, статний сивочолий чоловік і жінка, яка, на зло рокам, дбає про свою вроду. Вони приходили до нас щосуботи, незалежно від погоди. У сніг, дощ чи спеку Тетяна Олексіївна й Євген Петрович під ручку йшли вузькими вуличками та завжди заходили на каву — це був їхній ритуал, який ніщо не могло порушити. Майже ніщо.
— Замерзла, вперта жінко? Я ж казав — візьми парасольку! Ввечері боліли ноги, а ти мені: “Дощу не буде!” Ну хто ж мав рацію? — сердито питав Євген Петрович, але куточки його губ здіймалися в усмішці, коли він дивився, як дружина, вишукано відставивши мізинець, куштувала каву.
— Нічого страшного! Я ж не цукрова, не розтану, — бурчала вона.
— Забула, як минулої осені, так само навпроти мене, промочила ноги? Потім місяць лікувала бронхіт! — гарячкував чоловік. — У нашому віці треба бути обережнішою.
— Євгене, не бурчи, як дід. Усе буде добре. Краще замови мені ще булочку з корицею — вони тут такі смачні!
Вона, немов королева, схвально кивала, а він, не відводячи від неї очей, повільно розмішував цукор у перламутровій чашці.
З посмішкою Євген Петрович замовляв дружині булочку й із захопленням спостерігав, як вона, заплющивши очі від задоволення, відкушує шматочок теплого тіста, приспівуючи собі під ніс.
— Мені подобається дивитися, як ти їси, — говорив він. — Це навіть смачніше, ніж їсти самому. Як у тебе все це вміщується? Дорога моя дружино! Завидую твоєму апетиту — після тієї операції я ледве змушую себе їсти.
Рік тому Євгена Петровича не стало. Але Тетяна Олексіївна, як і раніше, приходить до кав’ярні. Замовляє два лате, але випиває лише одне. Друге залишається неторканим.
Вона сидить біля вікна, розмішує цукор і мовчить. Випивши каву, довго дивиться на вулицю, ніби когось чекає. Інколи плаче, витираючи обличчя білою хусточкою.
У такі моменти я не чіпляюся з розмовами — нехай побуде зі своїми спогадами. Прожиті мрії не продаси на аукціоні й не купиш за жодні гроші.
Одного разу вона розповіла мені свою історію.
Давним-давно сором’язлива вісімнадцятирічна Тетяна познайомилася з Євгеном у бібліотеці. Він підхопив її, коли вона впала зі сходинки, розставляючи книги.
— Ви не вдарилися? — запитав він, а вона від стиду не могла вимовити слова. Підол задра— Він підняв мене, і я побачила його очі — глибокі, як осіннє небо, і тоді зрозуміла, що вже ніколи не зможу бути без нього.
