П’ятдесят тисяч гривень, Степане. П’ятдесят. Понад тридцять тисяч аліментів.
Валерія гримнула телефоном об кухонний стіл так, що той прокотився по поверхні та мало не гепнувся на підлогу. Степан встиг його підхопити на самому краєчку, і цей рух розізлив її ще більше.
Феді треба були кросівки й спортивна форма для секції, Степан поклав телефон екраном вниз, ніби ховаючи доказ. Він росте, Валю. Діти завжди ростуть.
Кросівки за пятдесят тисяч? Він, що, до збірної України записався?
Там ще рюкзак був. І куртка. Осінь скоро.
Валерія відвернулася, дивитися на чоловіка зараз не хотіла взагалі. Вона знала про ці перекази. Щомісяця. Не рідше. Завжди одне й те саме пояснення: син, обовязки, відповідальність. Гарні слова, за якими ховалися дуже конкретні суми, що текли з їхнього сімейного бюджету у чужу кишеню.
Я ж люблю його, Степан підійшов ближче, зупинився в кроці від її спини. Це мій син. Я не можу просто
Я ж не кажу, кидай дитину. Я питаю навіщо витрачати стільки понад аліменти? Тридцять тисяч щомісяця то мало? Христина не працює?
Працює.
То у чому проблема?
Степан замовк. Цю тишу Валерія знала напам’ять вона означала, що відповіді нема. Є лиш звичка погоджуватись, допомагати, не сперечатися. Бути хорошим колишнім, хорошим татом, хорошою людиною. За їхній рахунок.
Вона розвернулася, сперлася до краю мийки.
Я веду рахунок у голові, знаєш? Скільки туди йде щомісяця. Хочеш почути суму за рік?
Не хочу.
Майже шістсот тисяч. Якщо без сьогоднішніх пятдесяти.
Степан потер перенісся ще один знайомий рух, що означав давай не треба. Але Валерія вже не могла мовчати. Занадто довго мовчала, занадто завзято грала роль розуміючої дружини.
Ми ж відпустку планували, ти помятаєш? Ти обіцяв у листопаді, море, два тижні. І де ті гроші?
Валю, я все розумію. Але Христина дзвонила, там терміново
Христина. Завжди Христина. Вона завжди має щось термінове.
Степан сів на табуретку, вперся ліктями у коліна, і Валерія раптом помітила, як він втомився. По-справжньому. Не від роботи від цього безкінечного перетягування канату між двома жінками. Десь усередині ворухнулося співчуття, але вона швидко задавила його.
Вона хоче купити квартиру, сказав Степан, не піднімаючи очей. Щоб у Феді була своя кімната.
Погоди. Яку квартиру?
Більшу. Зараз вони в однокімнатній, ти знаєш. Їм тісно.
Їм тісно. А платити хто буде?
Степан нарешті подивився на неї, в його погляді майнула вина. Валерія похолола.
Ти ж не збираєшся
Вона попросила допомогти. З першим внеском. Я поки тільки думаю.
Думаєш? Степане, це ж це ж величезні гроші! Звідки ти їх візьмеш?
Ми трохи назбирали. На авто відкладали.
Ми відкладали! На нашу машину! Для нашої родини!
У голосі бриніла лють, і Валерія прикрила рот рукою неначе хотіла повернути сказане слова назад. Дарма вони вже висіли між ними.
Степан підвівся, підійшов до вікна, засунув руки в кишені.
Федір теж моя сімя. Я не можу вдавати, що його нема.
Ніхто не просить удавати! Але є аліменти законність, офіційність. Все інше твоя добра воля. І моя, між іншим, бо це наші гроші.
Я знаю.
Але тебе це не зупиняє.
Тиша. У сусідів за стіною працює телевізор лунає приглушений сміх і якісь голоси. Абсурдний фон.
Валерія сіла за стіл на своє звичне місце, нервово погладила скатертину. Всередині палала образа, злість, розгубленість, але вона втиснула в голос рівність:
Скільки вона просить?
Два мільйони на перший внесок.
Ця цифра зависла у повітрі, і Валерія засміялася коротко, без радості.
Два мільйони. Це все, що у нас є.
Я знаю.
І ти серйозно віддаси їй ці гроші?
Це для мого сина.
Я проти. Це і мої гроші, якщо ти забув.
Чоловік знову мовчав, говорити не було про що.
За тиждень Валерія відкрила банківський додаток перевірити, чи прийшла зарплата. Механічно прокрутила до накопичувального рахунку того самого, куди три роки складала грошенята.
Баланс: сорок сім тисяч пятсот два гривні…
Вона моргнула. Перезавантажила додаток. Ще раз перевірила.
Сорок сім тисяч замість двох мільйонів…
Телефон вислизнув з пальців і гепнувся на килим.
Валерія стояла посеред кімнати й не могла рухнутись. Два мільйони. Три роки заощаджували, відпуску собі відмовляли, кожну покупку зважували. І ось сорок сім тисяч. Решта. Обрізки їхнього спільного майбутнього.
Вона відкрила історію переказів. Платіж на імя Христини Сергіївни Ковальчук.
Навіть не намагався приховати.
Степан сидів на дивані з ноутбуком, коли вона залетіла в кімнату. Підвів очі, хотів усміхнутися але усмішка зникла, коли побачив її обличчя.
Ти спустив всі наші збереження на свою колишню?!
Голос зірвався на крик, і Валерії було байдуже. Нехай чують сусіди, цілий підїзд.
Валю, зачекай, я можу все пояснити
Пояснити?! Два мільйони, Степане! ДВА! Це були наші гроші!
Він відклав ноутбук, повільно підвівся. В погляді не було вини лише дивна впертість.
Це для Федора. Йому потрібна нормальна кімната, нормальні умови. Я батько, я зобовязаний
Ти зобовязаний своїй сім’ї! Мені! А не жінці, з якою пару років не живеш!
Вона мати мого сина.
А я тоді хто?!
Ти моя дружина. Я тебе люблю. Але Федір
Не прикривайся Федором! Валерія підійшла ближче, Степан мимоволі відступив. Ти купив квартиру Христині. Не сину їй! Квартира буде на її імя, правда? Вона там житиме, розпоряджатися буде, а захоче продасть і витратить все, як забажає. І до чого тут дитина?!
Степан відкрив рот і закрив. Нічого сказати. Бо вона права, і він це знає.
Ти її досі любиш, тихо прошепотіла Валерія. Ось у чому справа. Не у Феді. Ти просто не вмієш їй відмовляти. Ніколи не вмів.
Неправда.
Тоді чому? Чому не спитав мене? Чому вирішив за нас обох?
Степан зробив крок до неї, простяг руки:
Валю, будь ласка. Давай поговоримо спокійно. Я розумію, що ти злишся, але це ж для мого сина…
Валерія відступила.
Не чіпай мене.
Три слова і між ними виросла справжня стіна. Степан застиг з простягнутими руками, і нарешті в його погляді зявилось щось схоже на розуміння. Запізно.
Я не можу так, Валерія провела повз нього у спальню, дістала сумку. Не можу жити з людиною, яка приймає рішення без мене. Яка бреше. Яка…
Я не брехав!
Ти не сказав. Це те саме.
Швидко накидала необхідне білизна, документи, зарядка. Степан стояв у дверях і мовчки спостерігав, як розсипається його сімя.
Куди ти?
До мами.
Надовго?
Валерія застібнула блискавку, закинула сумку на плече. Подивилась на чоловіка дорослого чоловіка з розгубленим поглядом, який не зовсім усвідомив, що накоїв.
Не знаю, Степане. Справді, не знаю.
Три дні у маминій квартирі пройшли дивно. Першу добу Валерія просто лежала, втупившись у стелю. Мама приносила чай, не питала нічого, лише гладила по голові, як в дитинстві. На другий день прийшла злість гостра, чиста, визвольна. На третій ясність.
Вона набрала знайомого юриста.
Я хочу розлучення. Так, впевнена. Ніякого примирення вже не буде.
Степан телефонував щодня. Писав повідомлення довгі, збиті, з поясненнями й вибаченнями. Валерія читала, але не відповідала. Про що говорити? Він зробив свій вибір. Тепер вона свій.
За місяць Валерія орендувала однокімнатну на іншому кінці міста. Маленьку, з видом на фабричний двір, але свою. Її. Вибирала штори сама, ставила меблі сама, вирішувала, на що витратити зарплату сама.
Розлучення оформили швидко Степан не пручався, все підписав. Може, сподівався, що вона передумає. Не передумала.
Іноді, ввечері, Валерія сідала біля вікна і думала як дивно часом складається життя. Три роки тому була впевнена, що знайшла свою людину. А зараз одна в порожній квартирі. І це вже не страшно.
Валерія відкрила записник, написала цифру: нуль. Стартова точка. Поруч план на місяць, на півроку, на рік. Скільки відкладати, куди вкладати, які курси пройти, щоб підняти кваліфікацію.
Вперше за довгий час її майбутнє залежало тільки від неї.
