Пятдесят тисяч гривень, Тарасе. Пятдесят. Поверх тридцятки аліментів.
Олеся швиргнула телефон на кухонний стіл, він ковзнув між чашками й ледь не гепнувся на підлогу. Тарас вхопив його на самому краєчку, і цей рух роздратував Олесю ще більше.
Данилу були потрібні кросівки й форма для секції, Тарас поставив телефон на екран вниз, ніби ховав свідчення. Він росте, Олесю. Діти завжди ростуть.
Кросівки за пятдесят тисяч? Він що, у збірну з бігу вступає?
Ще й рюкзак був. І куртка. Осінь незабаром.
Олеся відвернулась, на чоловіка зараз дивитись не хотіла зовсім. Про ті перекази вона знала давно. Кожного місяця не менше; завжди одне й те саме пояснення: син, відповідальність, обовязок. Гарні слова, за якими цілком певні числа, що випаровуються з їхнього бюджету у чужі кишені.
Я люблю його, Тарас наблизився, став у кроці від її спини. Це моя дитина. Я не можу просто…
А я кажу кинь дитину? Я питаю навіщо витрачати стільки понад аліменти? Тридцять тисяч щомісяця це мало? Наталя не працює?
Працює.
Тоді в чому проблема?
Тарас промовчав. Їй знайоме це мовчання воно завжди означало «немає відповіді». Лишилась тільки звичка погоджуватись, допомагати, не сперечатись. Бути хорошим колишнім, хорошим батьком, хорошою людиною за їхній рахунок.
Олеся обернулась, сперлася на край мийки.
Я рахую, знаєш? В голові. Скільки йде туди щомісяця. Хочеш почути суму за рік?
Не хочу.
Майже шістсот тисяч. Без сьогоднішньої пятдесятки.
Тарас потер перенісся жест «давай не будемо». Але Олесі було вже несила мовчати. Довго стримувалась, прикидалася розумною дружиною.
Ми ж планували відпустку. Памятаєш? Ти обіцяв: листопад, море, два тижні. І де ці гроші?
Олесю, я все розумію. Але Наталя дзвонила, дуже треба…
Наталя. Вічно їй щось дуже треба.
Тарас сів на табуретку, вчепив лікті в коліна. Олеся раптом побачила, як він стомлений не роботою, а цим безкінечним перетягуванням каната між двома жінками. Десь усередині зачервоніло співчуття, але вона придушила його.
Вона хоче купити квартиру, сказав Тарас, не піднімаючи погляду. Щоб у Данила була окрема кімната.
Стривай. Яку квартиру?
Більшу. Зараз у них однокімнатна, знаєш. Тісно їй.
Їй тісно? А платити хто буде?
Тарас нарешті глянув на неї, і там майнула провина. Олесю морозом обсипало.
Ти ж не збираєшся…
Вона попросила допомогти. З першим внеском. Я поки що думаю.
Думаєш? Тарасе! Це ж неймовірні гроші! Звідки ти їх візьмеш?
Ми відкладали трохи. На авто.
Ми відкладали! На наше авто! Для нашої родини!
Олесин голос зірвався, вона притисла долоню до рота. Слова вилетіли, зависли між ними.
Тарас підвівся, підійшов до вікна, руки в кишенях.
Данило теж моя родина. Я не можу ігнорувати його існування.
Ніхто не просить! Є аліменти, офіційні, законні. Все інше твоя добра воля. І моя теж, бо це наші гроші.
Я знаю.
Але це тебе не зупиняє.
Тиша. З сусідньої квартири дрібно сміються в телевізорі, щось там старе-жартівливе лунає. Чужий фон для їхньої розмови.
Олеся сіла за стіл, розгладила скатертину. Всередині палахкотіла образа, злість, розгубленість. Вимусила себе говорити рівно:
Яку суму вона хоче?
Два мільйони на перший внесок.
Цифра залетіла у простір, і Олеся тихо засміялася, без сліду радості.
Два мільйони. Це все, що у нас було.
Я знаю.
І ти справді думаєш віддати їй гроші?
Це для Данила.
Я проти. Це і мої гроші теж, якщо ти не забув.
Тиша. Говорити більше нема про що.
За тиждень Олеся перевірила додаток банку лише, щоб глянути чи надійшла зарплата. Пролистала до накопичувального рахунку, того самого, куди три роки складали гроші.
Баланс: сорок сім тисяч пятсот дві гривні.
Вона кліпнула, перезавантажила додаток. Ще раз перевірила.
Сорок сім тисяч замість двох мільйонів.
Телефон вислизнув із рук, впав на килим.
Олеся стояла в кімнаті, не могла поворухнутись. Два мільйони. Три роки відмовляли собі у відпустках, вагалися щодо кожної великої покупки. А тепер сорок сім тисяч. Крихти.
Вона відкрила історію операцій. Переказ на імя Наталії Сергіївни Колесник.
Навіть не сховав слідів.
Тарас сидів на дивані з ноутбуком, коли Олеся залетіла до кімнати. Підвів голову, усміхнувся, але та усмішка застигла і покришилася, як гіпс, коли він побачив її обличчя.
Ти спустив всі наші накопичення на колишню?!
Голос Олеся вилетів, став криком. Хай сусіди чують, хай весь підїзд.
Олесю, почекай, я можу пояснити…
Пояснити?! Два мільйони, Тарасе! Це були наші гроші!
Він відклав ноутбук, повільно підвівся. У погляді не провина, а якесь вперте каміння.
Це для Данила. Йому треба нормальна кімната, умови. Я батько, я повинен…
Ти повинен своїй сімї! Мені! А не жінці, з якою розлучився чотири роки тому!
Вона мати мого сина.
А я хто?!
Ти моя дружина. Я люблю тебе. Але Данило…
Припини ховатись за Данилом! Олеся зробила крок до нього, Тарас невільно відступив. Ти купив квартиру для Наталі! Не для сина для неї! Квартира буде її, правильно? Вона буде там жити, вирішувати, а захоче продасть і витратить на будь-що. І при чому тут дитина?!
Тарас відкрив рота, закрив. Нема чого сказати. Бо вона права, і він це знає.
Ти її досі любиш, Олеся сказала це тихо, майже шепотом. От у чому штука. Не в Данилі. Ти просто не можеш відмовити Наталі. Ніколи не міг.
Це неправда.
Тоді чому? Чому не спитав мене? Чому вирішив за двох?
Тарас наблизився, простягнув руки:
Олесю, прошу. Давай поговоримо спокійно. Я розумію, що ти злишся, але це ж для сина…
Олеся відсахнулась.
Не чіпай мене.
Три слова і між ними виросла стіна. Тарас застиг з простягнутими руками, і в очах нарешті зявилося щось схоже на розуміння. Запізніле.
Я не можу так, Олеся перейшла в спальню, дістала сумку. Не можу жити з тим, хто вирішує без мене. Хто бреше. Хто…
Я не брехав!
Ти не сказав. Це те саме.
Вона жбурнула речі до сумки білизну, документи, зарядку. Тарас дивився у дверях, як руйнується його життя.
Куди ти?
До мами.
Надовго?
Олеся застебнула блискавку, перекинула ремінець через плече. Подивилася на чоловіка цілком дорослого, з розгубленими очима, який досі не второпав, що наробив.
Не знаю, Тарасе. Чесно не знаю.
Три дні у маминій квартирі дивний час. Перші вісім годин Олеся просто лежала й рахувала плями на стелі, мама тихо приносила чай, мовчки гладила по голові. Другий день лютість, чиста і визвольна. Третій ясність.
Олеся набрала номер знайомого юриста.
Я хочу розлучення. Так, впевнена. Ні, миру не буде.
Тарас дзвонив щодня. Писав повідомлення довгі та плутані, з вибаченнями і поясненнями. Олеся читала, але не відповідала. Вже не було чого сказати. Він зробив свій вибір. Тепер вона робить свій.
Через місяць Олеся переїхала на орендовану однокімнатну на протилежному кінці Львова. Маленька, з видом на заводські труби, але її. Сама обирала фіранки, сама розставляла меблі, сама вирішувала куди витратити свою зарплату.
Розлучення пройшло швидко Тарас не чинив опору, підписав усе мовчки. Можливо, чекав, що вона передумає. Не передумала.
Іноді вечорами Олеся сідала на підвіконня і думала як дивно влаштоване життя. Три роки тому була впевнена: знайшла свого. Зараз одна у порожній квартирі. І чомусь це її не лякало.
Олеся відкрила блокнот, написала: нуль. Відправна точка. Поряд план на місяць, на півроку, на рік. Скільки відкладати, у що інвестувати, які курси пройти для підвищення зарплатні.
Вперше за довгий час її майбутнє належало лише їй.
