Послухай, доцю, є одне діло
Я вже наперед знала, що розмова буде непроста. Як мама починає з «Послу-у-ухай», чекай біди.
Памятаєш Марічку, дочку тітки Віри? Ну, мою троюрідну племінницю? До речі, тобі вона хтось там з рідні.
Якусь там Мамо, я її бачила лише раз, на похороні бабусі, років десять тому.
Та яка різниця! Рідня то рідня. Так от, у неї тепер біда. Їх з чоловіком і сином виселяють з квартири хазяї продають помешкання. Уявляєш?
Я масажувала перенісся, а за вікном сірів грудневий день. Кава остигала й моє терпіння разом з нею.
Мамо, я співчуваю. Але до чого тут я?
Та як же! В тебе трошка простора. Ти одна живеш. Їм би тимчасово прихисток, місяць-два, поки не знайдуть нове
Ні.
Це слово вирвалося, навіть не подумавши.
Як «ні»? Мама аж розгубилася. Ти навіть не вислухала!
Мамо, я не буду пускати в свою квартиру людей, яких майже не знаю. Із дитиною. На невідомий термін.
Та який невідомий? Я ж кажу тимчасово! Два місяці максимум. В Марічки чоловік працює, зберуть на завдаток та виїдуть. Оленко, у них хлопчик, йому вісім. Що, дитина на вулиці залишиться?
Нехай знімуть кімнату. Хостел. Готель. Усе що завгодно.
А за що? В них немає грошей! Їх виганяють, розумієш? Просто викидають на вулицю!
Мамо, це не моя проблема.
Мама тихо розплакалась не голосно, а з переривчастими вдихами. Я зросла очі.
Я тебе не впізнаю, вимовила вона крізь сльози. Моя дочка стала такою холодною. Чужою. Родичі в біді, а тобі все одно.
Вони мені не родичі. Це твоя рідня.
Отже й твоя! Ти забула, що таке сімя? Допомагаєш своїм?
Мамо, я працюю з дому. Мені потрібен спокій і особистий простір. Я не хочу жити з чужими.
Та це ж тимчасово! Боже, що тобі варто? В тебе три кімнати! Три! А ти сама, як сова. Навіть кота не маєш. Ну, хоч би якась користь була з цієї квартири
Користь є я в ній живу.
Егоїстка, всхлипнула мама. Я виховала егоїстку. Не чекала, що власна дочка відмовить рідні у шматку хліба.
Я не відмовляю у хлібі. Я відмовляю у домі чужим людям.
Розмова ходила по колу. Мама повторяла свої аргументи, я свої. За сорок хвилин я вже пообіцяла «подумати». А потім що «в принципі, можна спробувати».
Але не більше місяця, вирішила я. Максимум два, і якщо буде щось не так, вони одразу виїжджають.
Звісно, Оленко, дякую тобі безмежно! Ти навіть не уявляєш, як дуже я вдячна!
В грудях клубком підступила нудота не та, що від поганого самопочуття, а та, коли розумієш: щойно зробила величезну дурість.
Наступного ранку у двері постукали о сьомій. Я ще сонна й сердита відчинила, а у коридор уже ввалилися валізи, сумки, коробки й веселий хлопчачий крик.
Оленко! Сонце! Марічка влетіла в прихожу та швиденько поцілувала мене в щоку. Дякую-дякую-дякую! Ти нас врятувала!
За нею йшов здоровий чоловік у спортивках, а хлопчик почав досліджувати квартиру.
Сергію, неси велику сумку! гукнула Марічка.
Я нарахувала сім валіз, чотири коробки й два великі пластикові ящики. Для «пари місяців» якось забагато.
Ми швиденько влаштуємося, запевнила Марічка. Ти нас майже не помітиш.
Перші два тижні були суцільним хаосом. Я ховалася у своїй кімнаті, працювала під гул телевізора з вітальні і тупіт Миколки з коридору. Переконувала себе: це ж лише тимчасово, треба трішки потерпіти.
А потім Марічка переставила меблі на кухні «так зручніше». Сергій облаштував балкон як зону для відпочинку. Миколка зламав ручку у ванній, і ніхто не поспішав її лагодити.
Марічко, треба поговорити, перехопила я її на кухні. Ви вже майже місяць тут. Як із пошуками житла?
Шукаємо-шукаємо, відмахнулася, не відриваючись від телефона. Дорогенно зараз усе, ти не уявляєш. Але ми швидко знайдемо, не хвилюйся.
Мені потрібні конкретні терміни.
Марічка глянула на мене щось у її погляді змінилося.
Оленко, ну куди нам? На вулицю? З дитиною?
Я не про вулицю, а про
Ми ж шукаємо! Марічка підвищила голос. Чого тобі ще треба? Хочеш, щоб ми на вокзалі ночували?
З кімнати вийшов Сергій.
Проблеми якісь?
Я дивилася на них. Вдячності на обличчях уже не було.
Ні, відповіла я. Ніяких проблем.
І пішла до себе.
Проблеми були і щодня їх більшало. Сергій щоранку займав ванну якраз тоді, коли мені треба було готуватися до роботи. Марічка переклала мої продукти на нижню полицю в холодильнику, свої на верхні: «так зручніше». Миколка навчився вмикати мультики на повну гучність о сьомій на вихідних.
Я працювала уривками, засинала під телевізор, прокидалась від гуркоту Сергій щось роняв у коридорі.
Повернувшись із магазину, застала свій робочий стіл заваленим іграшками Миколки. Марічка сиділа в моєму кріслі з телефоном.
А, ти прийшла, кинула вона, не підводячись. Слухай, нам би інтернет швидший. Твій ледве грузить.
Це мій кабінет.
То й що? Миколці гратись ніде там у кімнаті тісно.
Я мовчки винесла іграшки. Марічка фыркнула.
Згодом прийшла квитанція за комуналку. Сума вдвічі більша, ніж зазвичай. Поклала її на кухонний стіл, коли всі зібралися вечеряти.
Треба поговорити про витрати.
Сергій жував, не піднімаючи очей. Марічка різала котлету.
Які витрати?
Комунальні. Вас троє, я одна. Логічно хоча б розділити рахунки навпіл.
Марічка відклала виделку.
Ти серйозно? Ми ж рідня. Як так гроші з нас брати?
Я лише розділяю витрати. Це нормально.
Нормально? Сергій підняв очі. Нормально це допомагати сімї, а не трясти гривні з тих, кому й так несолодко.
Ви живете тут два місяці, безкоштовно, користуєтесь моїм інтернетом. Я не прошу оренду лише комунальні.
Знаєш що, Марічка встала, якщо тобі й копійки шкода, так і скажи. А не прикидайся, ніби рятуєш.
Я дивилась, як вони виходять із кухні, як Миколка хапає останній шматок хліба, як Сергій кидає через плече: «Жаднюга».
Просиділа до ночі за кухонним столом. Думала. Вспоминала мамині слова про «обов’язок рідні». Міркувала, скільки грошей вже витратила на непрошених гостей. Скільки ще витримаю?
Наступного ранку зайшла у вітальню, де Марічка і Сергій дивились телевізор.
У вас тиждень.
Марічка навіть не повернулася.
Що?
Тиждень, щоб знайти житло і виїхати.
Обидва повернулися.
Ти здуріла? Сергій підскочив. Куди ми підемо?
Це не моя справа. Я дала вам два місяці. Ви не шукали помешкання, не платили, не поважали мій простір. Досить.
Та хто ти взагалі? Марічка теж встала. Успадкувала квартири і вже королева!
Я тут господиня. І хочу, щоб ви поїхали.
А мама твоя знає, як ти поводишся з рідними? Сергій зробив крок вперед. Може, їй подзвонити?
Телефонуй.
Марічка схопила телефон. Я залишилась стояти. Нехай дзвонить. Хай мама кричить, плаче, звинувачує. Але я вже вирішила.
Тиждень, повторила я. Якщо за сім днів не поїдете викличу дільничного.
Ах ти!.. Марічка захлинулась від злості. Як ти могла! Ми ж тобі допомогли!
Ви мені не допомагали. Ви тут жили. Безкоштовно. Це різні речі.
Я розвернулась і закрилась у себе. Сіла на ліжко і обхопила коліна. Серце билося у горлі, але було якесь спокійне затишшя.
Тиждень був просто кошмаром. Марічка демонстративно не прибирала, Сергій «випадково» зламав полицю в коридорі, Миколка малював на шпалерах. Я фіксувала все на телефон.
На сьомий день вони виїхали. Сергій тягнув валізи, лаявся в підїзді. На порозі Марічка глянула назад:
Надіюсь, тобі все повернеться бумерангом!
Я закрила за ними двері.
Обійшла всі кімнати, стерла їх сліди, провітрила балкон, переставила кухонну меблі назад.
До вечора квартира знову стала домом.
Я налила келих вина і сіла на диван. Телефон мовчав мама, певно, ще досі відходить від розмов із Марічкою. Нічого, переживе.
Доброта гарна річ, але без меж вона стає слабкістю. А слабкість завжди використовують.
Я пообіцяла собі: більше ніколи. Жодних «родинних обов’язків». Жодних «тимчасових поживуть». Жодних чужих у моїй оселі.
Допила вино, вимила келих, і вперше за два місяці заснула в абсолютній тиші.
