Офіс його подвійного життя
— Знову не ночував вдома, Вадим. — Голос мій був рівним, як вода у ставку. Але всередині все горіло, немов від окропу.
— Якби ти знала, Оксанко… Наші в клініці засипані роботою. Терміновий пацієнт був…
— Пацієнт? — Я прикусила губу. — А чому твоя сорочка пахне жіночими духами, а в телефоні бачу – о третій ночі ти заходив у Instagram?
Він мовчав. Відвів погляд. Потім, як завжди, потер перенісся, зітхнув і почав ходити кутками.
— Я тобі все поясню. Будь ласка, не починай. Просто не зараз, добре?
Я не почала. Хоч дуже хотілося викрикнути, завдати болю. Шпурнути в нього тою сорочкою. Але… стрималась.
Дев’ять років разом. Життя, мовби, звичне: кредит за квартиру, син у третьому класі, спільний рахунок у банку, ранкова звичка варити каву один одному. Та ось вже півроку варю її лише собі.
Він або виїжджав раніше, кажучи, що в лікарню, або повертався пізніше. А іноді й зовсім “чергував”. Проте серцем я знала: ніякий він не герой у білому халаті. Він брехун. І в нього є… хтось.
На кухні закипав чайник. Я стояла біля вікна, споглядаючи, як сусід цілує дружину, виходячи на роботу. Як гладить по голові донечку. Мене пройняв доволі холодний біль: а менщ? чому не мені так?
Перші натяки пропустила. Були витонченими. Спочатку вимкнув геолокацію: “Телефон гальмує”. Перестав залишати речі у ванній: “Стерильність, розумієш, хірург”. Навіть вдома не випускав з рук мобільника.
— Оксанко, не накручуй себе ж, — говорив він. — Ти ж знаєш, як я тебе люблю. Яка інша жінка? В мене навіть сили нема на тебе, не те що на інших.
Коли він купався, я взяла його телефон. Пароль знав навіть кіт Прутик у нашій оселі. Та месенджери — порожні. Чи все витерте, чи спілкувались деінде. Інстаграм? Лише підписки на футбольні акаунти та кількох хірургів.
Але я — не сьогоднішня. Я не з тих, кого водять за ніс.
“Якщо не впіймаєш істину — знайди того, хто її знає”.
І вирішила, що цією істиною може бути… його молодший брат — Олесь. Той самий, з яким Вадим так часто “бачився” вечорами.
— Привіт, Олесю. Дещо в тебе запитаю.
— О, Оксано! Привіт! Щось трапилось?
— Ти ж бачився з Вадимом учора?
— Е-е… — хлопець завагався. — Ну… так, ніби…
Зрозуміло. Ніби. Звісно.
— Олесю, годі мені вмикати “друга сім’ї”. Скажи чесно — він був з тобою?
— Ні, — видихнув він. — Пробач, більше не можу його прикривати.
Я завмерла. Ось воно, чекала цього.
— Значить, у нього інша жінка?
Олесь відвів погляд.
— Не зовсім…
— Тобто, що тоді?
Він замовчав.
— Оксано, ти впевнена, що хочеш знати?
Я відчула, як кров прилинула до голови.
— Гов
Олесь вимовив: «Вадим має іншу сім’ю на Оболоні — жінку та сина, якому три роки», і я відчула, як мій світ розколовся на «до» та «після», знаючи, що лише правда звільнить мене від його брехні.
Два обличчя мого чоловіка
