Дві долі
Оксана йшла провулками незнайомого міста. Молода дівчина була в розпачі, вона стискала у руках маленький папірець, немов останню надію на краще майбутнє. Вже другий день поспіль вона намагалася знайти роботу, але це виявилося нелегко.
— Дякуємо, ми вам зателефонуємо! — монотонно повторювали роботодавці.
— Але в мене немає телефону. Я не з міста, а мобільний — занадто дороге задоволення, — намагалася пояснити дівчина.
— Заповнили анкету? Заповнили! Ми розглянемо вашу кандидатуру! — бездушний погляд дівчини з відділу кадрів викликав ніяковість.
«Що зі мною не так? Червоний диплом, вища освіта, англійська та французька… Що їм ще треба?» — думала Оксана.
Ситуація була критичною. Якщо сьогодні вона не влаштується, то вечором доведеться повертатися додому. Як вона подивиться у вічі хворій матері, якій обіцяла, що все буде добре? Що робити в селі з такою освітою?
— Добрий день! Я за оголошенням, щодо вакансії, — промовила вона тихим, глухим голосом. Вона розуміла, що треба бути впевненою, але страх знову почути «ні» паралізував.
— Заповніть анкету! — фарбована блондинка кинула папірець, навіть не подивившись на неї. — Дякуємо! Обов’язково зателефонуємо!
— Але… у мене немає телефону, — ледь не заплакала Оксана.
Блондинка подивилася на неї, як на дикунку:
— Це ваші проблеми! Будь ласка, не заважайте.
Оксана підвелася і вийшла. Останній шанс виявився таким же марним, як і попередні. Раптом двері відчинилися, і в приймальню увірвалася гарна молода жінка.
— Ірмо, постачальники вже були?
— Ні, Наталівно. Мають ось-ось прийти.
— Ви за яким питанням? — спитала вона в Оксани, але раптом завмерла.
Дівчата дивилися одна на одну, розуміючи, що схожі, як дві краплі води. Оксана не могла вимовити й слова.
— Вона за вакансією адміністратора. Я пояснила, що ми розглянемо її кандидатуру, але вона, схоже, не розуміє, — язнула блондинка.
— Заходьте, — несподівано сказала Наталія, відкриваючи двері розкішного кабінету.
— Але ось-ось приїдуть постачальники…
— Чудово! Нехай чекають. Ірмо, займіться роботою!
— Сідайте, — м’яко промовила Наталія. — Покажіть ваші документи…
— Рекомендацій немає. Я щойно закінчила навчання, — Оксана поклала папери на стіл, не відводячи очей від своєї двійниці.
— Так… Добре, ви прийняті. Коли можете почати?
— Зараз!
— Чудово. Ірма введе вас у курс справи, а потім проведе до ресторану. Там вас зустріне менеджер, Богдан.
Наталія вийшла, дала вказівки секретарці і спрямувала до виходу.
— А як же постачальники?
— Перенесіть зустріч. Я сьогодні зайнята.
Сідаючи в авто, Наталія закрила обличчя руками. Вона була впевнена — Оксана її сестра. Саме ця дівчина снилася їй багато років.
Вона вирішила їхати до матері. Треба було випитати правду у цієї «залізної леді». Наталія завжди відчувала, що мати — чужа їй людина. Раїса Степанівна, професор медицини, виховувала дочку у суворРаїса Степанівна, побачивши сльози в очах доньки, вперше за багато років обняла її, і в цю мить Наталія зрозуміла, що нарешті знайшла те, що так довго шукала – не тільки сестру, а й мамину любов, яку та ховала під суворим обличчям.
