Вечір вже розпускався по кухні, коли у Viber зявилося повідомлення від начальниці: «Зможеш завтра підмінити Марічку? В неї температура, на зміну нікого». Я саме мив руки після посуду, екран телефона вкрився плямами. Витер долоні об вишиваний рушник і глянув на календар у телефоні. Завтра якраз був той самий вечір, коли хотів раніше лягти й ні на кого не реагувати зранку звіт на роботі, а в голові гуде.
Набрав: «Не зможу, у мене» і завис. Всередині закалатало знайоме вже: якщо відмовлю, значить підвів, значить не «свій». Зітхнув і стер написане, коротко: «Так, підміню». Надіслав.
Чайник вже шумів. Я налив у кружку, сів на табуретку біля вікна й відкрив на телефоні нотатку, що давно вже називав «Добре». Вже стояла сьогоднішня дата і пункт: «Підмінив Марічку». Поставив крапку і додав крихітний плюсик ніби це хоч трохи врівноважує баланс.
Та нотатка зі мною майже рік. Завів у січні, коли після свят стало особливо пусто, й захотілося підтвердження, що дні не марніють. Записав: «Підвіз пані Зінаїду до амбулаторії». Зінаїда Іванівна з пятого поверху йшла повільно, нервувала за аналізи, а маршруткою боялася. Подзвонила у домофон: «Ти ж на машині, підкинь, а то не встигну». Я підвіз, зачекав у машині, поки вона здала кров, потім довіз назад.
Дорогою назад спіймав себе на роздратуванні запізнювався на роботу, а в голові крутилась чиєсь невдоволення медиками й чергами. Роздратування було стидом, я його проковтнув і запив джезвою кави на заправці. У нотатці потім записав акуратно ніби то було чисте добро.
У лютому в сина була відрядження, і він привіз мені онука на вихідні. «Ти ж дома, тобі нескладно», сказав, не питаючи. Онук хороший, галасливий, з вічним: «подивись», «давай», «пограймо». Люблю, але до вечора руки тремтіли від втоми, а в голові дзвін, як після диско.
Уклав малого спати, помив посуд, склав іграшки в коробку, яку він ранком одразу висипав знову. У неділю, коли син приїхав, сказав: «Я втомився». Він тільки посміхнувся, ніби я пожартував: «Ти ж дідусь». І чмокнув у щоку. У нотатці зявилося: «Побув з онуком два дні». Поряд намалював сердечко так було менше «треба», більше любові.
У березні зателефонувала двоюрідна сестра, попросила грошей до зарплати: «На ліки, сам розумієш». Я розумів. Перекинув, не спитав коли поверне. Потім сидів на кухні й рахував, як пережити до авансу, лишившись без нового піджака, про який давно мріяв. Піджак був не розкішшю, старий вже потерся на ліктях.
У нотатці написав: «Виручив Ірину». А поруч не зазначив: «Відклав своє». Це здавалося дрібницею, недостойною уваги.
У квітні на роботі одна з дівчат, молода, заплакана, зачинилася у вбиральні й не могла вийти її покинув хлопець. Я постукав: «Відкрий, я рядом». Потім ми сиділи на сходах, що пахли новою фарбою після ремонту, і я слухав, як вона без кінця повторює своє горе. Слухав, поки стемніло, пропустивши заняття для спини, яке лікар прописав через біль.
Дома ліг на диван, і поперек болів, як під обцями. Хотілося розізлитись на неї, але злість була більше на себе: а чому не можу сказати «мені додому треба»? У нотатці написав: «Поговорив з Христинкою, підтримав». Імя записав так тепліше. Знову не згадав: «Пропустив своє».
У червні підвіз колегу з сумками на дачу в неї машина зламалась. Всю дорогу вона кричала до чоловіка по гучному звязку, а ні разу не спитала, чи це мені зручно. Я мовчав і стежив за дорогою. На дачі вона швидко висадила сумки й кинула: «Дякую, ти ж якраз по дорозі». По дорозі не було повертався у пробках, додому дістався пізніше, не встиг зайти до мами, а вона образилась.
У нотатці зявилося: «Підвіз Олену на дачу». Фраза «по дорозі» врізалась у память.
У серпні вночі зателефонувала мама: тонкий голос, тривожний: «Мені погано, тиск, я боюсь». Я підскочив, накинув куртку, викликав таксі, їхав порожнім Києвом. В квартирі було душно, на столі тонометр, таблетки на блюдечці. Я поміряв тиск, дав ліки, сидів поруч, поки вона не заснула.
Вранці одразу на роботу. В метро очі злипалися, боявся проїхати свою «Палац Україна». У нотатці «Був з мамою вночі». Хотів поставити знак оклику, але стер ніби занадто голосно.
До осені список розрісся, довгий, як вулиця Хрещатик. Чим далі його гортав, тим більше ловив себе на дивному відчутті, ніби не живу, а здаю якийсь звіт. Мабуть, любов теж порахована по квитанціях, а ці квитанції в телефоні доказ, якщо спитають: «А ти взагалі щось робиш»?
Намагався пригадати, чи є там хоч щось для себе, не для них. Хотів нормального не для інших, а заради себе. Усі записи про інших, їхній біль, їхні прохання, їхні програми. Свої бажання видавались дітячими капризами.
В жовтні був момент, і він залишив слід. Прийшов до сина передати документи, які він просив роздрукувати. Стою в передпокою з папкою, він шукає ключі, говорить по телефону. Онук бігає: «Дідусю, мультик!». Син закриває мікрофон рукою: «Раз ти тут заскочиш у магазин? Треба молоко й хліб, я не встигаю».
Кажу: «Я теж втомився». Син навіть не глянув тільки плечима кивнув: «Ну ти ж можеш. Ти завжди можеш». І знову до розмови.
Ці слова штамп. Не прохання, а факт. Всередині щось жарке піднялося, разом із соромом хотів сказати «ні». Не хотів бути зручним.
Та все одно заїхав у магазин. Взяв молоко, хліб, ще яблук онук любить. Привіз, поставив на стіл. Син: «Дякую, тату». Вимовив рівно, як + у журналі. Я посміхнувся, як умію, і пішов.
Дома відкрив нотатку: «Купив продукти сину». Довго дивився на рядок. Руки тремтіли від злості, не втоми. Чітко відчув: список перестав бути опорою, став нашийником.
У листопаді записався до лікаря спина боліла вже постійно. Через єМедицину вибрав ранок, щоб не брати лікарняний. Увечері дзвонить мама: «Ти завтра заїдеш? Треба в аптеку, взагалі я одна»
Кажу: «В мене прийом у лікаря». Пауза. «Ну гаразд. Значить, я тобі не потрібна»
Це працювало завжди. Я кидав усе, виправдовувався, переносив. Уже відкрив рота сказати: «Після лікаря приїду», але вперше не став. Не впертість втома. Зрозумів, що моє життя теж має вагу.
Тихо кажу: «Мамо, приїду після обіду. Мені важливо попасти до лікаря».
Мама зітхнула образливо: «Ну добре» в цьому була образа й звичка.
Вночі не спав, снилось біжу з папками, двері зачиняються. Зранку каша, таблетки, вихід. У поліклініці черга, балачки про тиск і пенсію, думаю не про діагноз, а про те, що роблю для себе і лячно.
Після лікаря поїхав до мами, як обіцяв. В аптеці купив ліки, піднявся на третій поверх. Мама зустріла мовчки, все ж спитала: «Ну що, сходив?»
Відповів: «Сходив. Мені треба було».
Мама довго дивилася й, здається, вперше побачила в мені людину, не функцію. Потім відвернулась. Ввечері, повертаючись додому, раптом відчув полегшення. Не радість, а простір.
У грудні, ближче до кінця року, помітив: чекаю вихідних не як перепочинку, а як шансу. Суботнього ранку знову пише син: «Можеш забрати онука на кілька годин?». Руки автоматом тягнуться набрати «так».
Сиджу на краю ліжка, телефон теплий. Тиша, тільки батарея клацає. Думаю: цей день давно планував хотів у музей у центрі, виставку, яку все відкладаю. Хотів просто йти повз картини, мовчати, щоб ніхто не питав, де шкарпетки і що купити до вечері.
Пишу: «Сьогодні не зможу. Маю свої справи». Відправив, поклав телефон екраном вниз ніби так легше.
Відповідь швидко: «Ну добре. Ти що, образився?»
Перевернув телефон, читаю, а всередині піднімається звичне бажання пояснити, виправдатись, помякшити. Міг би надрукувати довге: втомився, маю право на себе. Але знаю: довгі пояснення як торг. А я не хочу торгуватися за своє.
Написав: «Ні. Просто мені важливо». Більше нічого.
Зібрався спокійно, як до роботи: перевірив праску, вікна, взяв гаманець, картку, зарядку. На зупинці стояв серед людей з торбами і відчув: прямо зараз нікого рятувати не треба. Незвично, та не страшно.
В музеї ходив повільно, дивився на обличчя на портретах, на руки, на світло у вікнах картин. Здавалося, вчуся бути уважним не до чужого болю, а до себе. Випив кави у маленькому буфеті, купив листівку з репродукцією й сховав у сумку. Листівка шорсткий картон, приємний на дотик.
Дома телефон так і лежав у сумці, не дивився. Спочатку зняв пальто, повісив, помив руки, поставив чайник. Тоді сів і відкрив «Добре». Прокрутив униз, до сьогодні.
Довго дивився на порожній рядок. Натиснув «плюс» і написав: «Пішов у музей сам. Вчився дбати про себе».
А тоді зробив те, чого не робив раніше. В самому верху зробив дві графи: ліворуч «Для інших», праворуч «Для себе».
В «Для себе» поки лише один запис. Дивився на це і відчував: щось випросталося, як хребет після зарядки. Не треба нікому доводити, що я хороший. Треба памятати: я є.
Телефон завібрував. Я не квапився. Налив чай, відпив і тільки тоді подивився. Мама написала: «Як ти?».
Я відповів: «Нормально. Завтра заїду, привезу хліба». І додав: «Сьогодні був зайнятий».
Відправив, поклав телефон поряд, екран догори. Кімната була тиха, й ця тиша не тиснула. Це було як нове місце, нарешті звільнене для мене.
І зрозумів доки сам не дозволю собі бути важливим, ніхто цього не зробить за мене.
