Ось адаптована історія для української культури:
Два тижні кіт приходив до вікна. Лікарі аж очі витріщили, коли зрозуміли, чому.
У кабінет вринула Оксана молода, тільки з медколеджу. Очі горіли, щоки палали:
Людмило Петрівно! Він знову тут! Ну ви ж бачите?
Хто «він»? завідуюча втомлено потерла скроні. Нічна зміна видалася важкою, а тут ще й ця метушня
Кіт! Сірий, з білою лапкою Вже годину сидить! І щодня приходить, уявляєте?
Як це «щодня»?
Людмила Петрівна, завідувачка реанімації, знову переглянула папірці перед обходом. Нова пацієнтка з третьої палати досі не приходила до тями. Чотирнадцять днів у комі після того, як її збили на переході. Якийсь шалений водій проскочив на червоне Наче їм мало клопоту!
Оксана присіла на край стільця:
Та вже два тижні так. Підходить до вікна палати, де лежить Марія Іванівна. Сидить, дивиться Санітари женуть а він знову повертається. Ми його вже прозвали Дозорним.
Людмила Петрівна скривилася тільки бродячих тварин їм ще бракувало! Хотіла відрубати медсестру, але справи були важливіші. Та щось у голосі Оксани змусило її підвестись і підійти до вікна.
На підвіконні справді сидів кіт. Сірий, з білою лапкою так, як казала дівчина. Худий, але явно не вуличний: шерсть хоча й збентежена, але видно колись за ним доглядали. Сидів якось незвично не горбатячись, ніби вартовий. І не відводив погляду від вікна, за яким лежала та жінка.
Господи, яка маячня, пробуркотіла завідуюча. У нас людина між життям і смертю, а ми котів розглядаємо
Та щось не давало їй спокою. Може, наполегливість цього кота? Як він не здавався, хоч його й проганяли? Де ж у людей така вірність буває
А що ми знаємо про пацієнтку? раптом спитала вона.
Оксана знизала плечима:
Майже нічого. Марія Іванівна, пятдесят років. Живе одна, інколи дочка навідує. Збили її на переході біля дому
Якого дому?
Та он тієї хрущовки, медсестра махнула рукою у бік вікна. Жовтої, за парканом.
Людмила Петрівна знову глянула на кота. Той ніби відчув її погляд обернувся. У завідуючої аж мурашки побігли від його пронизливого погляду.
Відповідь прийшла несподівано того ж дня донька пацієнтки принесла документи. З папки випала фотка. На ній Марія Іванівна сиділа в кріслі, а на колінах у неї сірий кіт з білою лапкою.
Це голос завідуючої задрижав. Хто це?
Донька пацієнтки всхлипнула:
Це Барсик, мамин кіт. Пропав два роки тому вибіг, коли сантехніки двері роззявили. Мама всі дворі оббігала, оголошення розклеювала Вона витерла сльозу. Знаєте, навіть переїжджати не хотіла. Казала: «А раптом Барсик повернеться? Як же він мене знайде?»
Людмила Петрівна відчула, як їй стало холодно. Виходить, кіт таки знайшовся, але пізно Може, він був поруч, коли його господиню збили? Прослідкував за швидкою, дізнався, де вона. А як знайшов саме це вікно? Напевно, заглядав у всі
І де де вона живе? спитала завідуюча.
Та тут, за лікарнею. У жовтій хрущовці
Раптом тишу розірвав різкий звук апаратів із палати Марії Іванівни. Вони кинулися туди завідуюча, медсестра, донька Кардіомонітор показував ознаки виходу з коми. Про кота, звісно, всі на хвилину забули.
Коли Марія Іванівна вперше розплющила очі, навколо метушилися лікарі. Світло, голоси, звуки апаратів Усе наче в тумані.
Мамо! скрикнула її донька, Катерина. Мамо, ти нас чуєш?
Марія Іванівна ледь кивнула. Говорити не виходило у роті пересохло, горло боліло від трубок.
Тихо-тихо, це вже Людмила Петрівна. Не поспішай. Ти молодець
Трохи пізніше Катерина тримала маму за руку й плакала. А потім раптом усміхнулася крізь сльози:
Мамо, а в мене для тебе новина! Ти не повіриш Барсик знайшовся!
Марія Іванівна здригнулася, намагаючись щось сказати. В очах пізнавання, здивування й радість.
Лежи спокійно, мяко, але твердо сказала Людмила Петрівна. Тобі зараз хвилюватись не можна.
Уявляєш, мамо, Катерина гладила мамину руку, він сам тебе знайшов! Два тижні ходив під вікно Лікарі його помітили. А коли я фотку принесла всі одразу зрозуміли!
По щоках Марії Іванівни покотилися сльози.
Я його забрала додому, продовжила донька. Спочатку він не хотів іти, все до лікарні рвався. Але ми домовились я його щодня до тебе водитиму, як дозволять
Коли Марію Іванівну перевели в звичайну палату, Катерина прийшла з великою сумкою, з я
