Любоміра Ковальчук спустилася з тролейбуса перед огорожею будинку пристарілих овісім двадцять. Сентябрьське ранкове морозиво щипало щоки, а під кущами вже падали сухі кленові листя. «Перший робочий день, сорок шоста весна, нічого, впораюсь», подумала вона, притискаючи до плеча сумку з чистим взуттям і порожнім термосом.
Завідуюча, Марина Петрівна, зустріла її в холі, що пахнув кашею. За круглими окулярами блиснули уважні очі:
Проходьте, покажу пост.
У коридорі тихо гомонів телевізор, з їдальні лунав дзвін посуду. При стіні, спираючись на ходунки, дрімав сухий старик. Любоміра помітила, що персонал не піднімає голос: мабуть, намагаються не турбувати спокій мешканців.
Дали їй вільну шафку, халат і тонкий бейджик: «Соціальний працівник. Любоміра К.». Вона зняла головний убір, зачіска була змита, і без успіху спробувала розчешти локони. У бухгалтерії попереднього місця роботи, яке закрилося влітку через скорочення, все було поіншому пахло папером, а не антисептиками. Але зміна професії сталася не лише через безробітне літо: після смерті батька захотілося робити щось руками, допомагати тим, кому дійсно нікого немає.
Першим завданням було роздати підопічним вязані пледи. Вона пройшла палату на шість ліжок: Ганна Григоріївна складає шапочки для онуків, не піднімаючи очей; Аркадій Миколайович намагається прочитати газету, підносячи лінзу до носа; Валентина Сергіївна сидить біля вікна, ніби слухає власну тишу. Кожен був оточений речами, а одночасно виглядав самотнім. Любоміру охопило легке поколювання під грудьми перед чужою сльозою, яку не знаєш, як витерти.
На обідню перерву вона вийшла у дворик, схопила телефон і набрала мамин номер. Тамара Василівна, 72ти літня, живе в тій самій частині Києва, проте доїхати треба двома пересадками.
Усе добре, сказала мама, тільки конфорка знову «стріляє», приїдеш подивишся. Любоміра пообіцяла зайти в суботу, і отримала коротке «не забудь». Образ матері був чітким: тонкі губи, що не просять зайвого.
Вечором, після заповнення постілів і підписання першого листа обходу, Любоміра закрила зміну. На зупинці вже темніло, небо спускало вороні крила. У тролейбусі вона листала рекомендації щодо догляду за маломобільними літніми роздруковані навчальним центром. Але між рядками промайнула думка: мама чекає в порожній квартирі, ставить на ніч важку сковороду на кришку газової плити, аби не позичати у сусідів електроплиту.
Пройшов місяць. Жовтень ніч за ніччю кидало тонкий лід на вікна, а Любоміра занурювалася в рутину: зустрічі з реабілітологом, групові вправи, контроль ліків. Вона вигадала «Кавові пятниці»: варила в їдальні каву в турці, розсаджувала чотирьох охочих за складним столиком і грала записи естради шістдесятих. Двоє посміхалися, один дрімав, але навіть дрімати поруч було краще, ніж у порожньому коридорі.
Проте людей завжди не вистачало. У четвер санітарка взяла лікарняний, і Любоміра залишилась сама відповідальна за супровід до поліклініки. Лідію Павлівну довелося залишити в черзі, коли Марина Петрівна кликала її наверх заповнити термінову форму для соцзахисту. Лідія тихо зітхнула:
Нічого, дівчино, посижу.
Але Любоміра бачила, як дрожать пальці жінки над сумкою: півгодини на ногах випробування для набряклих суглобів.
Вечором мама подзвонила першою.
Закінчилися таблетки від тиску, а мені сьогодні голова тяжка, сухо сказала вона. Любоміра притиснула телефон до щоки, одночасно стираючи яблука в холодильнику, куди зайшов кухар за допомогою. Я завтра куплю, прошепотіла вона, додаючи: Пробач, сьогодні не встигла. На лінії повисла пауза, заповнена домашнім гулом.
Наступного ранку все почалося з затримки: автобус застряг у заторі, і Любоміра запізнилася на п’ятнадцять хвилин. Відняла у Марини Петрівни обідню перерву, помчала до найближчої аптеки, постояла в черзі для пенсіонерів і повернулася з пакетом ліків. Коробку з наклейкою «forzaten» передала мамі через знайому поштарку, бо сама не встигала. Через дві години отримала СМС: «отримала, дякую», проте радості в цих словах не було.
Тим же вечором Аркадій Миколайович не знайшов свій фотоальбом і розплакався так безпорадно, що у Любоміри стискалося серце. Вони шукали між матрасом, під тумбочкою, навіть у білизняному шкафі, і знайшли лише потертого циркового білета. Тоді старик розповів, як його дочка поїхала на Камчатку і надсилає привіти лише по святам. «Здається, я забуваю її голос», прошепотів він. Любоміра почула в цьому свої власні страхи: а що, якщо мати колись не впізнає її в телефоні?
Вдома вона діставалась після девяти: вологий вітер, тріпотливі ліхтарі, сходи без ламп. Двері захлопнулися, а дисплей показав пропущений виклик від мами годину тому. Вона знову набрала, та вихідний тон гудів до кінця. Спогад про темний коридор інтернату навис над нею там хоча б дежурна сестра заходила кожні дві години, а мама зараз зовсім одна.
У неділю Любоміра, нарешті, приїхала до матері. Квартиру пахло тушеною капустою та старим маслом. Холодильник гуркотів голосніше, ніж раніше. Мама сиділа на табуреті, спершивши руку на коліно, ніби берегла сили.
Я саму зміню лампу, спробувала жартувати Любоміра, та мати дивилася суворо:
Лампа це дрібниця. Коли ти востаннє просто посиділа, випила чай, не глянувши на годинник?
Питання, як голка, пройшло крізь товщу її виправдань.
У понеділок директор інституту оголосив: наступного тижня аудит, тому кожному працівнику додається звіт про «соціальну залученість населення». Марина Петрівна принесла стопку форм. Любоміра схопила їх автоматично, та перед очима зявилася порожня мамина кухня. У грудях скріпилася важка пустка: вибору не було робота вимагала повного перебування.
Кінець жовтня. Дощ стукав по склі тролейбуса, ранковий сутінок загонував небагатьох прохожих під навіси підїздів. Після зміни, коли двоє мешканців посварилися через телевізор, Любоміра не поїхала додому. Вона вийшла на зупинку біля маминого пятиповерхового будинку, купила у дежурного три батарейки для ліхтарика і піднялася на четвертий поверх. Двері були незачинені, лише на ланцюжку. Внутрішній аромат був мокрих листків: сквозняк дув із відкритого балкону.
Мама сиділа на кухні перед погаслою плитою, схиливши плечі. Одна свічка крихтало, кидаючи тіні на шафи.
Перепади в електриці, сказала вона, не піднімаючи очей, темно, не захотіла гучно скаржитись.
Любоміра зняла пальто, клацнула ліхтариком, а чорна панель у прихожій здавалася мовчазною виною.
Ти ж звонила, тихо промовила мати. Я просто хотіла поговорити.
Любоміра сіла на край стільця, раптом зрозуміла: в цьому напівтемряві вони обидві наче підопічні, лише ролі міняються.
Вона взяла мамину руку холодну, вже не таку теплу, як раніше. У голові крутилося ясне розуміння: не можна повернути ті вечори, як не можна повернути Аркадію фотографії молодості.
Мам, я організую, щоб ти не залишалась одна, заявила вона голосно, ніби підписувала заяву. Рішення вібрувало в животі: треба просити гнучкий графік, шукати сиделку, ризикувати новою роботою. Повернутись до колишнього бігу між двома самотністю вона вже не могла.
Ранок, одразу після світанку, Любоміра ще раз включила ліхтарик лампочка в коридорі мами тепер світиться, розрив електрики вночі її виправила. Пахло спаленим ізоляційним матеріалом і теплим хлібом: сусідка знизу принесла буханку, почувши стук. Мама поставила чайник і здивовано дивилась, як донька шарудить у проводах.
Я домовлюсь, щоб до тебе приїжджали спеціалісти, повторила Любоміра, випрямляючись. На столі лежала розкрита записна книжка з телефоном районного центру соціального обслуговування.
Через годину вона вже пояснювала в цьому центрі ситуацію. Соцпрацівник у фіолетовій кофті швидко переглядав програму:
Заявку можна подати дистанційно. За державним законом чотириста сорок два мешканці будинкуінтернату мають право на послуги сиделки двічі на тиждень.
Любоміра заповнила форми, додала довідку про доходи матері і обережно спитала про медсестру. Організуємо патронаж, лише графік погодимо, кивнула жінка.
Близько полудня вона повернулася до будинкуінтернату. Охоронниця поглянула на годинник, а Марина Петрівна зустріла її в медкабінеті, роздаючи змінний лист.
У мене особиста причина, почала Любоміра, розкривши карту: мама чекає допомоги, без гнучкого графіка вона впаде і тут, і вдома. Це не «відпочинок», мені потрібно два вечори на тиждень звільнятись раніше, готова брати ранкові зміни й звіти.
Слова вилетіли різкіше, ніж хотілося.
Марина зняла окуляри, витерла скло серветкою.
Ти знаєш, звітність росте, перевірка на підході.
Любоміра готувалася до відмови, та завідувачка продовжила:
Життя людей тут, а не графіки. Запропонуй чіткий план, щоб жоден із них не залишився без догляду. Тоді підпишу.
У їдальні за двадцять хвилин вона накинула «план покриття»: Лідію Павлівну в поліклініку візиме волонтер з університету, дежурство в холі візиме санітар Гена, а «Кавові пятниці» перенесуть на ранок, коли персонал ще вільний. Марина переглянула таблицю, підписала і додала:
Слідкуй, щоб якість не впала. Люди тут не цифри, а життя.
Того ж дня Любоміра повернулася до чоловічого підзалу. Аркадій Миколайович сидів біля радіоприймача, пальці грали ворсом ковдри.
Ми знайдемо альбом, прошепотіла вона.
Вона обійшла пральню, заглянула в комору, де зберігали чужі ковдри, і спитала санітарку про минулу зміну. До вечора, розсунувЛюбоміра, бережно поклавши знайдений альбом до нового кутка спогадів, відчула, що її власна історія нарешті встигла знайти свій спокійний ритм.
