Автобус залишив мене, Світлану Коваль, перед підїздом будинку спільного проживання овісім двадцять ранку. Холодний вересневий ранок щипав щоки, а на клумбі біля входу розсипалися сухі кленові листя. «Перший робочий день, сорокшостий рік життя, давай, впораюся», подумала я, тримаючи на плечі сумку з чистим взуттям і порожнім термосом.
Зустріла мене заведуюча, Зоя Петрівна, у вестибюлі, що пахнув свіжою кашею. За круглими окулярами блищали уважні очі.
Заходьте, покажу пост, сказала вона.
У коридорі тихо гуркотіла телебачення, з їдальні лунав дзвін посуду. Біля стіни, присипаючись на ходунки, дрібний старий спав. Ніхто з персоналу не підвищував голос здавалось, тут намагаються не турбувати спокій мешканців.
Мені видали вільний шкафчик, халат і тонкий бейджик: «Соціальний працівник. Світлана К.». Зняла я капелюх, розчісала трохи розпущене волосся. У колишньому бухгалтерському офісі, що зазнав скорочень і закрився літом, все пахло папером, а не дезінфекцією. Після смерті батька захотілося робити щось руками, допомагати тим, кому справді нікого немає.
Першим завданням було роздати підопечним в’язані пледи. Я зайшла в палату з шістьма ліжками: Олена Григорівна складала шапочки для внуків, не підводячи погляду; Аркадій Миколайович намагався розгледіти газету, підносячи лінзу до носа; Валентина Сергіївна сиділа біля вікна, здавалось, слухала не вулицю, а свою тишу. Кожен був оточений речами, а виглядав самотньо. У мене зявилося відчуття, ніби готовіся до чужої сльози, яку важко витерти.
Під час обідньої перерви я вибігла у двір, схопила телефон і подзвонила мамі. Тамара Василівна, 72роки, живе в тому ж районі Києва, але доїхати треба двічі пересідати.
Все нормально, сказала мама, тільки плита знову «стріляє», приїдешпоглядиш. Я пообіцяла зайти в суботу, і вона коротко додала: «Не забудь». Уявила її тонкі губи, які не просять зайвого.
Вечір. Я заповнила лист обліку, закрила зміну, а на зупинці вже темніло, небо вкривали воронові крила. У тролейбусі листала рекомендації з догляду за маломобільними літніми роздруковані в технікумі. Але думка про маму, яка в пустій квартирі ставить важку сковорідку на кришку газової плити, щоб не брати електроплиту у сусідів, не полишала.
Пройшов місяць. Жовтень ніч за ноччю наклеював тонкий лід на вікна, а я вивчала рутину: зустрічі з реабілітологом, групові вправи, контроль ліків. Я організувала «Кавові пятниці»: варила каву в турці, саджала чотирьох бажаючих за складний столик і ставила пластинки з хітами шістдесятих. Двоє сміялися, один дрімав, але навіть дрімота поруч краща, ніж у порожньому коридорі.
У четвер санітарка взяла лікарняний, і я одна відповідала за супровід до поліклініки. Лідію Павлівну залишили чекати, коли Зоя Петрівна покликала її заповнити термінову форму для соцзахисту. Лідія тихо зітхнула:
Нічого, дівчино, посиджу.
Але я бачила, як дрожать її пальці над сумкою: півгодини на ногах випробування для набряклих суглобів.
Вечором мама зателефонувала першою.
Закінчилися таблетки від тиску, а сьогодні голова боліла, сухо сказала вона. Я притиснула телефон до скули, одночасно витираючи яблучну корзину в холодильнику, бо кухар потребував допомоги. Я завтра куплю, відповіла, вибач, сьогодні не встигла. На лінії повисла пауза, наповнена домашнім шумом.
Наступного ранку я запізнилася на 15хвилин, бо автобус застряг у заторі. Попросила у Зої Петрівни обідню перерву, спішила в аптеку, простояла в черзі для льготників, а потім принесла мамі пакет ліків, передавши його через знайому поштальйону. Через дві години отримала СМС: «Отримала, дякую», але радості не відчула.
Того вечора Аркадій Миколайович не зміг знайти свій альбом і заплакав так, що в мене зєдналася грудна клітка. Ми шукали між матрацом і спинкою ліжка, під тумбою, навіть у шафі з білизною. Знайшли лише старий цирковий білет. Тоді старий розповів, як його дочка переїхала на Камчатку і листуєсь лише по святам. «Здається, я вже не чую її голосу», прошепотів він. Я відчула страх: а що, якщо мама колись мене не впізнає по телефону?
Домой я дісталася вже після девяти. Сухий вітер, мерехтливі ліхтарі, сходи без ламп. Двері зашипіли, а дисплей показав пропущений дзвінок мами понад годину тому. Я зателефонувала, але вихідний тон лишився в піднесенні. Спогад про темний коридор будинку спочивання накрив мене: там хоча б дежурна медсестра приходить кожні дві години, а мама зараз зовсім одна.
У неділю я все ж приїхала до мами. У квартирі пахло тушкованою капустою та старим маслом. Холодильник гудів голосніше, ніж рік тому. Мама сиділа на стільці, піднявши руку на коліно, наче берегла сили.
Я сама заміню лампу, спробувала я жартувати, а вона суворо подивилася:
Лампа пустяк. Коли ти в останній раз просто сідала, пила чай без погляду на годинник?
То питання прокралось, як голка, крізь тканину моїх виправдань.
У понеділок директор заявив, що наступного тижня аудит, тож кожному треба подати звіт про «соціальну залученість населення». Зоя Петрівна принесла купу форм. Я взяла пачку, а перед очима постала порожня мамина кухня. Серце стискалося: треба працювати повністю, а не розпорошуватись.
Кінець жовтня. Дощ бил по склі тролейбуса, ранковий сутінок загнав рідкісних прохожих під навіси підїздів. Після зміни, де два мешканці посварилися через телевізор, я не поїхала додому. На зупинці купила три батарейки, піднялася на четвертий поверх будинку. Двері були відчинені, лише на ланцюжку. Усередині пахло мокрими листям, протяг з балкона.
Мама сиділа на кухні перед пустою плитою, спина зігнута. Одна свічка мерехтіла, кидаючи тіні на шафи.
Вимкнули запобіжники, сказала вона, не піднімаючи погляду, темно, а шуму не було.
Зняла я пальто, включила ліхтарик, але темний щиток у передпокої здавався мовчазним докором.
Ти ж дзвонила, тихо сказала мама. Я лише хотіла поговорити.
Сіла я на край стільця і раптом зрозуміла: в цьому напівтемряві ми обидві ніби наші підопічні, лише ролі міняються.
Я взяла мамину холодну руку, не таку теплу, якою була колись. У голові прокотилася ясна думка: не повернути ці вечори, як не повернути Аркадію його фотоальбом.
Мам, я зроблю так, щоб ти не залишалась сама, сказала гучно, ніби підписуючи заяву. Це означало просити гнучкий графік, шукати сиділку, ризикувати новою роботою. Повернутися до безкінечної гонки між двома самотностями я вже не могла.
Ранок, ще перед світанком, я знову ввімкнула ліхтарик лампа в коридорі мами тепер світиться, я замінила запобіжники. Пахло згорілою ізоляцією і теплим хлібом: сусідка знизу принесла буханку, почувши гучний клопіт. Мама поставила чайник і здивовано дивилась, як я бовтаюсь у проводах.
Я домовлюсь, щоб до тебе приїхали спеціалісти, повторила я, випрямляючись. На столі лежала відкривається записна книжка з телефоном районного центру соцобслуговування.
Через годину я вже пояснювала там свою ситуацію. Соцпрацівниця в фіолетовому светрі швидко листала програму:
Заявку можна подати дистанційно. За законодавством чотириста сорок два мешканці будинку мають право на сиділку два рази на тиждень.
Заповнила форми, долучила довідку про дохід мами і обережно спитала про медсестру. Організуємо патронат, лише графік погодимо, кивнула вона.
Близько полудня я повернулася до будинку спільного проживання. Охоронниця подивилася на годинник, а Зоя Петрівна зустріла мене в медкабінеті, роздаючи зміни.
У мене особиста причина, почала я і одразу розгорнула: мама чекає допомоги, без гнучкого графіка і там, і тут буде крах. Це не прохання «відпочити», а потрібність двох вечірніх звільнень, готова брати ранкові зміни та звіти.
Слова вийшли різко, ніж хотілося.
Зоя зняла окуляри, протерла скло серветкою.
Ти знаєш, звітність зростає, перевірка на підході.
Я вже готувалася до відмови, а заведуюча продовжила:
Жителі мають право на стабільний супровід. Пропонуй чіткий план, щоб жоден не залишився без уваги. Тоді підпишу.
У їдальні за двадцять хвилин я наклала «план покриття»: Лідію Павлівну вести в поліклініку візьме волонтер зі студії, дежурство в холі Геннадій санітар, а «Кавові пятниці» перенесу на ранок, коли персонал ще вільний. Зоя переглянула таблицю, підписала і додала:
Слідкуй, щоб якість не впала. Люди тут не графіки, а життя.
Того ж дня я повернулася до чоловічого крилу. Аркадій Миколайович сидів біля радіоприймача, пальцями терши ворс одеяла.
Знайдемо альбом, тихо сказала я.
Обійшла пральню, зайшла в кладовку, де зберігали чужі ковдри, спитала санітарку про минулу зміну. До вечора, розсунувши тумбочку, почувала шурхіт паперу між дошкою і підлогу був червоний куток. Альбом.
Витягла його двома руками, змахнула пил. На обкладинці пожовклі слова «1973 літо». Аркадій притиснув його до грудей, ніби тримав живу горобчинку. Він мовчав, а очі блищали, і моя напруга повільно розтанула.
На загальних зборах я запропонувала «куток сімейних історій»: кожен зможе зберігати важливі речі альбоми, листівки, вишивки у окремій скринці з кодовим замком. Ідею підтримали, а Геннадій взявся змайструвати полиці з старих ящиків від овочів. У звуці молотка я помітила, як ще раз посміхнулася.
Близько сьомої вечора я зняла халат і встигла в електричку. У маминій квартирі світилася вікно всередині сиділа сивкамедсестра в масці, яку наділив центр соцобслуговування на три рази на тиждень. Жінки обговорювали рецепт журавлинного морсу. Мама підозріло глянула наЯ обійняла маму, сказавши, що тепер у нас є не лише робота, а й спільна душа, і це найцінніше, що може бути.
